Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

просувають божевільні теорії, здіймають фальшиву тривогу й змінюють буденні звички мільйонів легковірних фанатів.

Тімоті Колфілд, канадський фахівець із питань охорони здоров’я — один із тих професіоналів, яким це все набридло. Він написав книжку, критикуючи напади на усталені знання з боку знаменитостей і зокрема однієї зірки: «Чи помиляється Ґвінет Пелт­роу в усьому? Коли стикаються культура та наука» (Is Gwyneth Paltrow Wrong About Everything? When Celebrity Culture and Science Clash). (У четвертому розділі я вже писав, хоча й неохоче, про деякі рекомендації Пелтроу щодо жіночого здоров’я). В інтерв’ю в 2016 році Колфілд сказав:

Якщо ви спитаєте когось, чи Ґвінет Пелтроу — надійне джерело інформації щодо ризику раку грудей, то більшість людей скаже, що ні. Щодо науки харчування? Більшість людей відповість скептично. Але люди рахуватимуться з її словами просто тому, що вона лишила величезний слід у культурі й створила зі свого імені бренд.

Крім того, існує упередження доступності: зірки всюди. І сам факт того, що вони всюди, позначається на їхній впливовості. Легко знайти фото /Пелтроу/ в журналі People, де вона розказує про безглютенові продукти всупереч реальним даним. І це дозволяє знаменитостям мати величезний вплив на наше життя.[125]

Це все не безневинно. Люди справді утримуються від вакцинації власних дітей через поради актриси Дженні Маккарті — моделі Playboy, яка говорить, що глибоко вивчила це питання «в гуглівському університеті». Більше людей дізнаються про пустопорожні ідеї Пелтроу та Маккарті, аніж дивитимуться чи матимуть терпіння послухати значно менш привабливого онколога чи епідеміолога.

Активність — право кожної людини у відкритому й демократичному суспільстві. Утім, є фундаментальна різниця між активністю та зіркою, що зловживає своєю славою. Активність серед звичайних людей — це прийняття на віру думки фахівців і агітація за певну політику. Коли ж знаменитості замінюють фахові думки власними судженнями, вимагаючи довіри просто тому, що є відомими, вони нічим не відрізняються від мікробіолога, який оцінює сучасне мистецтво, чи економіста, що розмірковує про фармакологію.

Часом фахівці порушують межі своєї галузі, бо точка їхнього вторгнення досить близько до сфери, у якій вони є професіоналами, і тому такий перехід іноді видається доречним. Особливо до цього схильні фахівці, що вже мають значні досягнення у своїй галузі. Суспільство стає складнішим, а тому ідея про геніїв, які можуть стати успішними в будь-якій сфері, стає дедалі менш імовірною: «Бенджамін Франклін, — писала якось гумористка Александра Петрі, — був із останніх людей, до яких можна було підійти і сказати: “Ви винайшли піч. А що, думаєте, треба робити з оцими податками?” і отримати притомну відповідь».[126]

Лауреат Нобелівської премії хімік Лайнус Полінґ, наприклад, був переконаний у 1970-х, що вітамін С — чудодійний препарат. Учений виступав за те, щоб приймати мегадози цього вітаміну для подолання застуди та цілої низки інших недуг. Заяви Полінґа не мали підґрунтя, але ж він отримав нобелівку з хімії, тому його міркування про ефекти вітамінів багатьом людям здавалися доречним продовженням його фаховості.

Насправді ж Полінґ не застосував наукові стандарти власної професії від самого початку своєї агітації за вітаміни. Він почав приймати вітамін С у кінці 1960-х за порадою самопроголошеного лікаря на ім’я Ірвін Стоун, який сказав науковцю, що коли той уживатиме три тисячі міліграмів вітаміну С щодня (ця добова доза перевищує рекомендовану в п’ятдесят разів), то проживе на двадцять п’ять років довше. Проте єдиними дипломами Стоуна були дві почесні нагороди від неакредитованого заочного навчального закладу та диплом коледжу з хіропрактичної медицини.[127]

Полінґу хотілося вірити в цю концепцію, і він узявся поглинати вітамін. Учений відразу ж відчув чудодійний ефект. Неупереджений спостерігач міг би запідозрити ефект плацебо (якщо людині сказати, що таблетка допоможе, то це змушує думати, що вона почувається краще), але через те, що Полінґ зробив беззаперечний внесок у науку, його колеги сприйняли слова хіміка серйозно й почали тестувати його заяви.

Жодне з досліджень вітаміну С їх не підтвердило, але Полінґ не хотів про це й чути. Як пізніше писав доктор Пол Оффіт, педіатр і фахівець із інфекційних хвороб в Університеті Пенсильванії, «попри те, що дослідження одне за одним показували, що Полінґ помилявся, він відмовлявся в це вірити й продовжував просувати вітамін С у своїх промовах, науково-популярних статтях і книжках. Коли ж учений часом з’являвся на публіці з явними симптомами застуди, то казав, що страждає на алергію».

Протягом 1970-х заяви Полінґа почастішали: тепер він доводив, що вітамінами можна лікувати все, включно з раком, хворобами серця, проказою, психічними захворюваннями та іншими недугами. Згодом пішов ще далі, пропонуючи лікувати СНІД вітаміном С. Звісно, виробники вітамінів були щасливі мати нобелівського лауреата за свого янгола-охоронця. Невдовзі вітамінні добавки (включно з антиоксидантами — цей термін був свого часу популярним так само, як зараз усюди пишуть «без глютену» та «без ГМО») стали великим бізнесом.

Ось тільки проблема в тому, що великі дози вітамінів можуть бути небезпечними, підвищуючи ризик певних видів раку та інсультів. Зрештою Полінґ завдав шкоди не лише своїй репутації, а й здоров’ю мільйонів людей. Як писав Оффіт, «людина, яка настільки мала рацію, що отримала дві Нобелівські премії, так виражено помилялася, що стала, імовірно, найбільшим у світі шарлатаном». І до сьогодні є ще люди, які думають, що кінські дози вітамінів зцілять від хвороб, попри те, що наука через належні випробування заперечила заяви Полінґа.

Сам Полінґ помер від раку у віці дев’яноста трьох років. Чи отримав він на двадцять п’ять років більше, як обіцяв йому «лікар» Стоун, ніхто не дізнається.

Іноді фахівці використовують визнання певного досягнення, щоб піти далі у своїй сфері знань і вплинути на важливі політичні рішення. Восени 1983-го радіостанція в Нью-Йорку випустила програму про гонку озброєнь. Початок вісімдесятих був напруженим періодом «холодної війни», а 1983 рік — одним із найгірших. Радянський Союз збив цивільний корейський літак, переговори в Женеві між США та СРСР щодо ядерної зброї зайшли в глухий кут, а документальна драма ABC про можливу ядерну війну під назвою «Наступного дня» (Тhe Day After) стала найрейтинговішою телепередачею всіх часів. Крім того, наближалися вибори.

Я, тоді ще студент, який жив у Нью-Йорку, вивчав Радянський Союз і планував кар’єру в політиці, був одним зі слухачів тієї радіо­передачі. «Якщо Рональда Рейгана переоберуть, — казав голос по радіо з різким австралійським акцентом, — я з математичною певністю заявляю, що ядерна війна неодмінно розпочнеться». Заява про неминучість катастрофи привернула мою увагу, особливо зважаючи на те, що нічого