Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

не вказувало, що Рейгана не переоберуть у 1984-му. Хто ж це був таким переконаним аж до математичної певності, що ми прямуємо до Армагеддона?

Це говорила докторка на ім’я Гелен Калдікотт. Вона була доктором не з управління чи міжнародних відносин, а педіатром із Австралії. Її переживання про ядерну зброю, у чому вона сама й зізнавалася, ґрунтувалися на постапокаліптичному романі Невіла Шюта «На березі», виданому 1957 року (дія твору відбувалася на її батьківщині). Пізніше Гелен сказала, що не бачить сенсу лікувати дітей, якщо навколишній світ може щомиті перетворитись на попіл. Невдовзі вона стала помітною особою в обговореннях щодо контролю озброєнь і ядерної політики, попри власну майже абсолютну некомпетентність і відсутність досвіду в цій темі.

Калдікотт була схильна робити безумовні твердження на дуже технічні теми. Вона могла впевнено розповідати про пускові установки ядерних ракет, заходи оборони, внутрішні розробки апарату СРСР із питань зовнішньої політики. Майже десять років Калдікотт жила в Сполучених Штатах і стала регулярною гостею в медіа, представляючи спільноту антиядерного руху.

Вершини своєї медично-ядерної фаховості Калдікотт досягла, видавши в 1985 році книжку під назвою «Ракетна заздрість», що рясніла медичною термінологією, ставлячи «діагноз» гонці озброєнь. (Серед розділів є «Етіологія», «Огляд», «Історія хвороби» тощо). Назва книжки — це вже спойлер, бо лікарка знайшла психологічне підґрунтя «холодної війни» в психіці американських і радянських чоловіків. Вона зауважила, що американки, отримавши право на голос, «нічого по суті з ним не робили». Жінки в урядах, як тодішня британська прем’єрка Марґарет Тетчер, за словами Калдікотт, «не представляли справжні властивості більшості чуттєвих, мудрих жінок».[128] (Коли я слухав Калдікотт по радіо, вона висловилася ще грубіше: «Марґарет Тетчер, — заявила лікарка, — не жінка»). Калдікотт повернулася в Австралію в кінці 1980-х, щоб балотуватися в політики, але програла.

Фахова спільнота рясніє такими прикладами. Найвідоміший, якщо брати до уваги вплив на глобальну політику, — Ноам Хомський, людина, шанована мільйонами читачів у світі. Хомський, за деякими підрахунками, — найцитованіший із живих на сьогодні американських інтелектуалів; написав цілу купу книжок про політику та міжнародні відносини. Але його посада в Массачусетському технологічному інституті — викладач лінгвістики. Хомський вважається першовідкривачем, гігантом у своїй сфері, але він такий фахівець із міжнародних відносин, як, скажімо, Джордж Кеннан — знавець у походженні мови людини. Попри все, загальній публіці Хомський відоміший своїми працями про політику, аніж про лінгвістику. Так, я часто стикався зі студентами, які знали, хто такий Хомський, але поняття не мали, що він викладач-лінгвіст.

Як і Полінґ та Калдікотт, Хомський відреагував на потребу громадськості. Часто люди не почуваються спроможними кидати виклик традиційній науці чи загальноприйнятим у суспільстві ідеям і тому гуртуються навколо відвертих осіб, погляди яких начебто базуються на фахових знаннях. Може, і добре, що лікарі ретельніше вивчили роль вітамінів у харчуванні. Абсолютно точно, що громадськість має залучатися до обговорень щодо ролі ядерної зброї. Але диплом хіміка чи педіатра не означає, що цим людям можна довіряти більше, ніж іншим аматорам у цих питаннях.

Громадськість надзвичайно спокійно ставиться до таких вторгнень на чужу територію, і це парадоксально: поки одні люди не поважають знання справжніх експертів, інші припускають, що фаховість та досягнення настільки легкодоступні, що професіонали та інтелектуали з певним авторитетом можуть оцінювати практично все що завгодно. Ті самі люди, що ставлять під сумнів слова свого сімейного лікаря про безпечність щеплень, куплять книжку про ядерну зброю через те, що її написала лікарка.

На жаль, коли фахівців питають про те, що лежить поза межами їхньої компетентності, мало хто має достатньо скромності, щоб згадати про свою відповідальність і відмовитися говорити. Я сам припускався такої помилки й жалкував про це. Але й сперечався з людьми, які наполягали, що я спроможний коментувати тему, навіть після того, коли чітко сказав, що не розуміюся на ній. Це дивне відчуття, коли ти запевняєш журналіста або студента, що попри їхню віру в тебе, з твого боку було б безвідповідально відповідати на їхні питання без жодної претензії на авторитетність. Це незручна ситуація, але було б добре, якби всі викладачі лінгвістики, педіатри та інші робили так само.

Віщую!

На початку 1960-х актор, знаний як Дивовижний Крісвелл, був регулярним гостем на телебаченні та радіо. Його роль полягала в тому, що він робив шалені передбачення, які приправляв драматичним словом «Віщую!». Серед іншого, Крісвелл попереджав, що Нью-Йорк піде на дно морське до 1980-го, на Вермонт чекає ядерна атака в 1981-му, а Денвер буде зруйнований стихійним лихом у 1989-му. Роль Крісвелла була банальною, але публіка любила його. Що актор не передбачив, так це те, що його кар’єра погасне в кінці 1960-х, завершившись кількома невеличкими ролями в малобюджетних еротичних фільмах його друга, легендарно жахливого режисера Едварда Вуда — молодшого.[129]

Робити передбачення для фахівців — це проблема. Це те, чого хоче аудиторія, але експертам зазвичай прогнози не дуже вдаються. Але вони й не повинні нікому вдаватися, бо ціль науки — пояснювати, а не віщувати. І все-таки передбачення, як і вторгнення в чужу зону компетентності, зваблюють професіоналів.

Як фахівці, так і обивателі думають, що через те, що експерти краще розуміються на певній темі, то й передбачення їм даватимуться краще. Для фахівців із технічних наук це простіше, бо вони застосовують експериментальні методи, щоб визначити умови, за якими фізичний світ поводитиметься так, як від нього чекають. Коли ж стаються непередбачувані події, науковці мають новий матеріал для досліджень. Як казав письменник-фантаст (і професор біохімії) Айзек Азімов, слова, якими означилися найвеличніші наукові прориви, мабуть, не «Еврика», а «Ги, кумедно».

Утім, деякі фахівці беруться за передбачення і роблять це за непогані гроші. Наприклад, професіонали з опитувань продають свої послуги політичним кандидатам і медіа, а також маркетологам, які вивчають поле для запуску нових послуг і продуктів. Опитування пройшли довгий шлях від 1936 року, коли в Literary Digest передбачили, що Альф Лендон переможе Франкліна Рузвельта (переважно опитавши власних читачів). Сьогодні дослідження громадської думки — це наука з власними фахівцями та журналами. Дехто фанатично схиляє свої результати до бажаної відповіді, але більшість має освіту в галузі статистики й знається на методах, які дозволяють робити досить точні прогнози.

Коли з опитуваннями та ринковими дослідженнями щось іде не так, то все летить шкереберть. Випуск корпорацією Coca-Cola нового напою «New Coke» у 1980-х був такою катастрофою, що термін «New Coke» сам по собі став мемом неспроможності правильно інтерпретувати громадську думку. Не так давно політичні опитування та