Читати книгу - "Прощення"

120
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 60
Перейти на сторінку:
інші стоять зі склянками в руках. В усіх серйозні обличчя. Кілька разів Роза нервово піднімається і спускається сходами. Люди починають заходити всередину. Сходи безлюдніють. Коли Роза знову бачить Білого, дзвінок оголошує про закінчення другого антракту.

— Що трапилося? — питає Роза.

— Я знайшов його в сусідньому дворі. Він застрілився, перш ніж я встиг підбігти.

— Що робитимемо? — запитує Роза.

— Ти йдеш на виставу, а я — до ворожки.

Жінка погоджується кивком голови. Адам пірнає в темряву вулиці. Роза заходить у фойє за останніми глядачами. Буфет, де вона нещодавно сиділа разом з Махером та Білим, уже зачинений і темний. Білетерка відчиняє перед Розою двері в затемнену залу. Багато місць на балконі порожні. Роза сідає у сам кінець. На сцені сучасний мінімалістський інтер’єр. Жінки одягнені як медсестри Червоного Хреста, чоловіки в смокінгах. Біле неонове світло.

ГРАФИНЯ РОСТОВА:

Війни і криваві повстання, занепад культур і крах держав відбуваються не лише через нашу злу волю. Революція повинна дійти до свого кінця, пережити всі жахіття і гнів. Перемагають крайнощі. Ті, хто революцію розпочав, завжди є жертвами. Така природа переворотів.

Наташа, бліда, нерухома. Микола прокидається. Підходить Соня.

МИКОЛА:

Мама? Соня? Москва! Соня!

СОНЯ:

Нічого не кажи. Ти не зобов’язаний давати мені

жодних пояснень.

НАТАША:

Що сталося? Мамо, чому ти плачеш?

ГРАФИНЯ РОСТОВА:

Ні, нічого, нічого…

Роза розглядає великі окуляри на обличчі П’єра Безухова. Час від часу в тонкому склі переломлюється світло відбивачів, мигтить, дзеркальний відблиск блукає по глядачах на балконі. Розу затоплює ріка спогадів. На темній далекій поверхні лунають голоси з нутрощів театру, на кам’яному дні — два лише на перший погляд однакові дитячі личка, дві дівчинки. Вони регочуть і зникають, кожна на своєму боці.

АНДРІЙ:

Маріє… Дякую, що ти приїхала. Це так люб’язно… Люб’язно… Машо, ти…

МАРІЯ:

Відпусти мене.

АНДРІЙ:

Не треба плакати. Ми не можемо зрозуміти…

МАРІЯ:

Що?

АНДРІЙ:

Що таке любов? Любов заважає смерті. Смерть — це пробудження. Я помер. Я прокинувся. Мені сниться, що колись у людей виростуть крила, і вони зможуть полетіти за своїми мріями. У моїх снах церкви вистрибують зі своєї кам’яної одежі. З кожної краплини кольору і світла з’являються нові образи. Ніби снігова заметіль, летить небом феєрверк золотих ікон. Я — частина любові, то ж для мене померти означає повернутися до спільного вічного джерела.

Андрій помирає.

Марія і графиня Ростова.

ГРАФИНЯ РОСТОВА:

Тепер я знаю… Нарешті я розумію… Людина живе для себе, але водночас служить несвідомим інструментом для досягнення історичних цілей. Кожна людина живе подвійним життям: особистим, настільки вільним, наскільки абстрактними є її інтереси, і стихійним, в якому вона так чи інакше виконує закони, визначені для неї заздалегідь…

Кришталева куля

Білий біжить угору, в напрямку Кальварії. Сльота, цюркотіння води з ринв. В одному з будинків забава, музика і крики. Білий бачить двох ряджених у костюмах білих мишей, вони курять на балконі та стрясають попіл на вулицю. За мить чутно співи. Міські вілли, темрява. Тротуар перед Білим розритий, як розпоротий живіт риби, викинутої на берег. Будинок Води стоїть між іншими будівлями біля підніжжя Кальварії, а за ним — лише сивина лісу, що повзе вверх темінню гори. Вхідні двері замкнені. Білий читає прізвища мешканців на табличках над дзвінками. Мешканці двох із восьми квартир не вказані. Внизу написано Ґрін, трохи вище — прізвище директорки міської адміністрації та заступниці. Вгорі підсвічені прізвища Нумен і Орнік. Білий вертається назад, на вулицю, і розглядає вікна. Весь будинок поринув у темряву, лише за крайнім вікном ліворуч мерехтить невеличка жарівка, кришталевий блиск. Дзижчання. Автоматичні вхідні двері відчиняються. Білий заходить. У коридорі — камери. Двері ліфта відчиняються. Ліфт запускається пластиковою карткою. Білий заходить, двері самі зачиняються, зрозуміло, що ліфт викликала та ж людина, що й відчинила двері. П’ятий поверх. Двері ліфта розсуваються прямо у квартирі. Перські килими, оббиті французькі меблі з ХІХ століття, порцеляна і срібло. На стіні мисливські трофеї. Дерев’яні статуї ангелів. Приглушене світло.

— Заходьте, пане Білий, не соромтеся.

Голос долинає із сусідньої кімнати, куди ведуть великі напіввідчинені двостулкові двері. Білий входить до вітальні. В каміні мерехтить вогонь, гарнітур для сидіння з червоного плюшу. На дивані — жінка, тьмяне світло пестить її обличчя, на ній лише нічна сорочка, босі ноги підібгані; вона сидить на власних ступнях, у руках тримає келих шампанського.

— Вам справді знадобилося багато часу, пане Білий. Не соромтеся, прошу, ну, почувайтеся як вдома.

Жінка відставляє келих, встає і підходить до Білого. Очі Білого починають звикати до напівтемряви. Зблизька Нана Нумен видається старшою, ніж на перший погляд. Синці під очима, обриси у шовковій нічній сорочці видають вікові округлості, живіт, трохи обвислі груди.

— Анастасія описувала Вас не таким стриманим, пане Білий. Крім того, Ваш зодіак — Близнюки в Скорпіоні — дає змогу припустити, що за цим фасадом ховається значно рішучіший та балакучіший чоловік, ніж Ви справляєте враження. Я налила шампанського, Ви ж не відмовитеся, пане Білий? Складіть товариство поважній дамі, яка вже добряче знудилася, чекаючи. Особливо сьогодні. Нікого немає. Наш будинок — будинок привидів. Усі в театрі. Ніби нам бракує театру у власному житті. А клин клином вибивають, правда ж, пане Білий? Прошу, сідайте.

Білий сідає навпроти жінки. Оглядає приміщення. Важкі штори, книжкові полиці, великий акваріум, який освітлює протилежну стіну кімнати миготливим світлом. Чимало полотен, виконаних олійними фарбами, і світлин, нерозпізнаваних у напівтемряві. На іншому кінці — круглий стіл, покритий дорогою атласною скатертиною.

Біля Нани Нумен посудина з льодом. Жінка виймає кубики і кладе їх під очі.

— Не ображайтеся на мою фамільярність, пане Білий. Уявляю, що Ви собі думаєте про мене: старушенція, яка приймає Вас у нічній сорочці та кладе собі лід під очі у Вашій присутності. Та, розумієте, я вже думала, що Ви забули про мене і Вас сьогодні не буде. І вже збиралася йти спати. Але я не менш щаслива, що Ви все-таки прийшли. Як спектакль?

— Ще йде, — відповідає Білий.

— Боже мій, цей Андреас! Знаєте, я люблю його, проте з його символами завжди щось не так, бо він бере їх з картин непосвячених людей, однак, попри це, він має власну історію та свою чарівність. Я пам’ятаю «Божественну комедію», передусім «Чистилище». Ви бачили? Справді чудово. Але хто в наш час витримає більше двох годин у театрі, скажіть, будьте ласкаві, адже театр — це не катівня! Якщо хтось не годен за дві години сказати, що в нього на думці, то краще хай мовчить. Навіть якщо це «Війна і мир». Просто створюєш одну годину війни і одну годину миру. Чи ще краще — якісь інші відносини, більш наближені до миру. Чи не так, пане Білий, Ви ж тут для того, щоб знайти мир? Можливо, я можу Вам у цьому трішки допомогти. То як, будете шампанське?

Білий дякує, залишає келих на столі. Його погляд зупиняється на великій чорно-білій фотографії. На ній — маленька дівчинка з довгим світлим волоссям сидить на руках у Діда Мороза.

— Ви дивитеся

1 ... 52 53 54 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прощення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прощення"