Читати книгу - "Війна і мир 3-4"

повезеш, тобі байдуже, поруйнують наші домівки чи ні!

— Сказано, порядок щоб був, не їдь ніхто з дому, щоб ні порошинки не вивозити, — та й годі! — кричав другий.

— Черга на твого сина була, а ти ж череваня свого пожалів, — раптом швидко заговорив маленький дідок, нападаючи на Дрона, — а мого Ваньку забрив. Ех, помирать будемо!

— Ото ж то помирать будемо!

— Я від громади не відмовляюсь, — казав Дрон.

— То ж то не відмовляєшся, черево випас!..

Два довгі чоловіки говорили своє. Як тільки Ростов у супроводі Ільїна, Лаврушки та Алпатича підійшов до юрми, Карпо, заклавши пальці за пояс, трошки усміхаючись, вийшов наперед. Дрон, навпаки, зайшов у задні ряди, і юрма зступилася щільніше.

— Гей! хто у вас тут староста? — крикнув Ростов, швидким кроком підійшовши до натовпу.

— Староста? Нащо вам?.. — спитав Карпо.

Але не встиг він доказати, як шапка злетіла з нього і голова хитнулась набік від сильного удару.

— Шапки геть, зрадники! — вигукнув повнокровним голосом Ростов. — Де староста? — несамовитим голосом кричав він.

— Старосту, старосту!.. Дроне Захаровичу, вас, — почулись де-не-де квапливо покірні голоси, і люди стали скидати шапки.

— Нам бунтувати не можна, ми порядків дотримуємось, — промовив Карпо, і кілька голосів ззаду в цю мить заговорили разом:

— Як старі порішили, багато вас начальства...

— Розбалакувати?.. Бунт!.. Розбійники! Зрадники! — безтямно, не своїм голосом заволав Ростов, хапаючи за барки Карпа. — В’яжи його, в’яжи! — кричав він, хоч не було кому в’язати його, крім Лаврушки та Алпатича.

Лаврушка проте підбіг до Карпа і схопив його ззаду за руки.

— Накажете наших з-під гори гукнути? — крикнув він.

Алпатич звернувся до селян, викликаючи двох на ім’я, щоб в’язати Карпа. Чоловіки покірно вийшли з натовпу і стали розперізуватись.

— Староста де? — вигукував Ростов.

Дрон з понурим і блідим обличчям вийшов з натовпу.

— Ти староста? В’язати його, Лаврушка! — кричав Ростов, наче і цей наказ не міг зустріти перешкод. І справді, ще два чоловіки стали в’язати Дрона, який, ніби помагаючи їм, зняв з себе пояса і дав їм.

— А ви всі слухайте мене, — Ростов звернувся до селян: — Зараз марш по хатах, і щоб голосу вашого я не чув.

— Що ж, ми ніякої кривди не заподіяли. Ми тільки, значить, з дурного розуму. Тільки дурниць наробили.... Я ж казав, що непорядки, — загомоніли люди, дорікаючи одне одному.

— От я ж вам казав, — промовив Алпатич, входячи в свої права. — Негоже, хлопці!

— Дурість наша, Якове Алпатичу, — відповіли голоси, і натовп зараз же став розходитись і розсипатись по селу.

Зв’язаних двох чоловіків повели на панський двір. Двоє п’яних ішли за ними.

— Ех, подивлюсь я на тебе! — казав один з них, звертаючись до Карпа.

— Хіба можна так з панами говорити? Ти думав що?

— Дурень, — підтверджував другий, — їй-бо, дурень!

Через дві години підводи стояли на подвір’ї богучаровського дому. Селяни жваво виносили і складали на підводи панські речі, і Дрон, як того побажала княжна Марія, випущений з рундука, куди його замкнули, стояв на подвір’ї і розпоряджався.

— Ти її так погано не клади, — говорив один з селян, високий чоловік з круглим усміхненим обличчям, беручи з рук покоївки шкатулку. — Вона ж теж гроші коштує. Що ж ти її так ось кинеш чи під мотузку — а вона й потреться. Я так не люблю. А щоб усе чесно, по закону було. Ось так от, під рогожку, та сінцем прикрий, от і добре.

— Ач книг скільки, книг, — сказав другий селянин, який виносив бібліотечні шафи князя Андрія. — Ти не зачіплюй! А важке, хлопці, книги здорові!

— Ага, писали, не гуляли! — значливо підморгнувши, сказав високий, кругловидий селянин, показуючи на лексикони, покладені зверху.

Ростов, не бажаючи нав’язувати своє знайомство княжні, не пішов до неї, а зостався на селі, чекаючи її виїзду. Дочекавшись виїзду екіпажів княжни. Марії з дому, Ростов сів на коня і до шляху, зайнятого нашими військами, за дванадцять верст від Богучарова, верхи проводив її. У Янкові, в заїзді він шанобливо попрощався з нею, вперше дозволивши собі поцілувати її в руку.

— Як вам не совісно, — червоніючи, відповів він княжні Марії на слова подяки за її врятування (як вона називала його вчинок), — кожен становий зробив би це саме. Якби нам доводилось воювати тільки з селянами, ми б не допустили ворога так далеко, — казав він, соромлячись чогось і намагаючись змінити розмову. — Я щасливий лише, що мав нагоду познайомитися з вами. Прощавайте, княжно, бажаю вам щастя та утіхи і хочу зустрітися з вами за щасливіших умов. Якщо ви не хочете змусити мене червоніти, будь ласка, не дякуйте.

Але княжна, коли не дякувала більш словами, дякувала йому всім виразом свого обличчя, що сяяло вдячністю і ніжністю. Вона не могла вірити, що їй нема за що дякувати йому. Навпаки, для неї незаперечним було те, що якби його не було, то вона, певне, мала б загинути і від бунтівників і від французів; що він для того, щоб врятувати її, наражався на цілком очевидні і страшні небезпеки; і ще незаперечнішим було те, що він — людина з високою і благородною душею, що він уміє розуміти її становище і горе. Його добрі і чесні очі, зволожені слізьми в той час, як вона сама, заплакавши, говорила з ним про свою втрату, не виходили з її уяви.

Коли княжна Марія попрощалася з ним і залишилась сама, вона раптом відчула в очах сльози, і в цю мить уже не вперше перед нею постало чудне питання — чи любить вона його?

По дорозі далі до Москви, незважаючи на те, що становище княжни було не радісне, Дуняша, їдучи з нею в кареті, не раз помічала, що княжна, виставившись з вікна карети, чомусь радісно і сумовито усміхалася.

«Ну що ж, якби я й полюбила його?» — думала княжна Марія.

Хоч як соромно їй було признатися собі, що вона перша полюбила мужчину, який, можливо, ніколи не полюбить її, вона утішала себе думкою, що ніхто ніколи не знатиме цього і що вона не буде винна, якщо буде до кінця життя, нікому не кажучи про це, любити того, кого вона