Читати книгу - "Кімната"

що, думаєте, ніби я приводила до себе інших чоловіків?

— Я думаю, що для суду важлива кожна деталь.

Ма втягає губи так, що їх стає зовсім не видно.

— Щодня через формальності на волю випускають страховиськ. — Його голос звучить дуже сердито. — Зрозуміло?

— Авжеж.

Коли він іде, я скидаю маску й питаю:

— Він на нас гнівається?

Ма хитає головою.

— Він гнівається на Старого Ніка.

Я не знав, що лікар Клей знайомий зі Старим Ніком. Я думав, що лише ми його знаємо.

Я підходжу глянути, що принесла на таці Норін. Я не голодний, проте Ма каже, що вже звернуло на другу годину і ми давно пропустили час обіду, бо обідати слід о дванадцятій. Але в моєму пузику ще немає місця для їжі.

— Розслабся, — каже Ма. — Тут усе інакше.

— А які тут правила?

— Тут немає правил. Ми можемо обідати о десятій годині, чи о третій, чи навіть серед ночі.

— Я не хочу обідати серед ночі.

Ма зітхає:

— Візьмімо собі за правило, що ми обідатимемо... між дванадцятою і другою годинами. А якщо нам не хотітиметься їсти, то просто пропустимо обід.

— А як ми його пропустимо?

— А отак — просто з’їмо дірку з бублика.

— Гаразд. — Я не проти коли-не-коли пообідати й діркою з бублика. — Але що Норін робитиме з усією цією їжею?

— Викине.

— Таж це марнотратство!

— Ага, але ж їжу однаково доведеться викинути, бо вона... ну, вона... наче брудна.

Я дивлюся на різнобарвні страви на блакитних тарілках.

— Не схоже, що це все брудне.

— Ну, власне, їжа чиста, але ніхто вже не захоче споживати її після того, як вона побувала в наших тарілках, — пояснює Ма. — Тож не хвилюйся.

Вона весь час каже мені це, одначе я не знаю, як не хвилюватися.

Я позіхаю так сильно, що мало не валюся з ніг. Рука в місці уколів ще болить. Я питаю, чи можна нам знову лягти поспати, і Ма відповідає: «Звісно». Але сама вона збирається почитати газету. Я не знаю, чому їй хочеться почитати газету замість того, щоб спати разом зі мною.

Коли я прокидаюся, світло б’є не з того боку.

— Все добре, — каже Ма і торкається своїм обличчям мого. — Все-все добре.

Я надіваю свої круті окуляри, щоб поглянути на жовтосяйне обличчя Бога в нашому вікні. Його світло ковзає по ворсистому сірому килиму.

До кімнати заходить Норін з пакетами в руках.

— Стукати треба! — майже кричить Ма, чіпляючи на себе й на мене маски.

— Пробачте, — каже Норін. — Власне, я стукала. Іншим разом я постукаю дужче.

— Та ні, це ви пробачте мені. Просто я розмовляла з Джеком. Може, я чула щось, та мені й на думку не спало, що це стукіт у двері.

— Не турбуйтеся, — мовить Норін.

— Із сусідніх палат долинають усякі звуки, а я не знаю, де це і що це.

— Вам, мабуть, усе це здається трохи дивним.

По обличчю Ма перебігає смішок.

— А тепер приділім увагу цьому парубкові. — Очі Норін сяють. — Хочеш подивитися на свій новий одяг?

У пакетах не наш одяг, а чийсь чужий. Норін сказала, що коли нам щось буде не до міри чи не до вподоби, то вона віднесе це в крамницю й обміняє. Я приміряю все, але найбільше мені подобаються піжами: вони пухнасті, з астронавтами і схожі на костюм телевізійного хлопчика. А ще тут є черевики, що застібаються на липкі стрічки. Мені подобається застібати й розстібати їх на нозі зі звуком рррррпппп-рррррпппп. Однак ходити в них нелегко: вони важкі. Здається, мої ноги в них заплуталися й не можуть вивільнитися. Я волію носити їх, коли сиджу на ліжку й дриґаю ногами в повітрі. Тоді черевики зустрічаються один з одним і знову стають друзями.

Ма вдягає джинси, які надто щільно облягають її ноги.

— Тепер так носять, — каже Норін, — і, бачить Бог, вони пасують до вашої фігури.

— Хто носить?

— Молодняк.

Ма розпливається в усмішці, але я не знаю чому. Вона вбирається в сорочку, що теж щільно-щільно облягає її стан.

— Це не твій одяг, — шепочу я їй.

— Тепер уже мій.

У двері стукають. Це теж медсестра, в такому ж однострої, як і Норін, проте з іншим лицем. Вона каже, що ми мусимо надіти маски, бо до нас прийшла відвідувачка. Я ніколи ще не приймав відвідувачів, тож не знаю, як це робиться.

Заходить жінка і кидається до Ма. Я схоплююся, стиснувши кулаки, але Ма сміється і плаче одночасно. Вона, певно, щасливо-сумна.

— Мамуню, — каже Ма. — Мамунечко.

— Дівчинко моя...

— Я повернулася.

— Так, повернулася, — каже відвідувачка. — Коли мені зателефонували і сказали про це, я подумала, що то черговий розіграш...

— Ти сумувала за мною? — питає Ма і заходиться якимсь дивним сміхом.

Жінка теж плаче, під її очима з’являються чорні патьоки. Цікаво, чому це її сльози раптом почорніли? Її рот кров’яного кольору, як у жінки в Телевізорі. Вона має світле волосся, почасти коротке, почасти довге. В її вухах, під вушними отворами, — великі золоті ґулі. Вона, як і раніше, міцно обіймає Ма. Жінка втричі товстіша за Ма. Я ніколи не бачив, щоб Ма обіймала когось, крім мене.

— Дай мені глянути на тебе без цієї дурнуватої пов’язки.

Ма стягає вниз маску й усміхається. Тепер жінка дивиться на мене.

— Не можу повірити, ніяк не можу повірити.

— Джеку, — каже Ма, — це твоя бабця.

То я, виходить, і справді маю бабцю.

— Який скарб! — розводить руки жінка, немов збирається змахнути ними, але чомусь не змахує.

Вона підходить до мене, проте я тікаю за стілець.

— Він дуже прихилистий хлопчик. Просто звик спілкуватися тільки зі мною, — пояснює Ма.

— Звісно, звісно, — каже Бабця й підходить до мене ближче. — О, Джеку, ти був найсміливішим хлоп’ям на світі, бо повернув мені мою дитину.

Яку ще дитину?

— Підніми на секунду свою маску, — каже мені Ма.

Я піднімаю, але швидко опускаю.

— Твоє підборіддя, — каже Бабця.

— Ти так думаєш?

— Звісно, ти завжди до нестями любила дітей, сиділа з