Читати книгу - "Малиновий пелікан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Закінчуючи цю тему, зауважу, що легка доступність нашому споживачеві до презервативів іноземного виробництва призвела до значного і відзначеного соціологами падіння в нашій країні народжуваності і скорочення чисельності нашого народонаселення. Але з деякого часу, як я чув, внаслідок введення нашими опонентами проти нас санкцій і обмеження поставок нам продукції західного виробництва уряд має намір за програмою імпортозаміщення знов запустити Баковський завод. Якщо це так і якщо інженери заводу не забули технологію виробництва виробів номер два, тенденція скорочення населення має шанс помітно уповільнитися. Але, здається, я на цій темі занадто застряг, забувши, що читач чекає продовження моєї розповіді, й ось воно.
Коли я увійшов до цього залу, там йшло якесь засідання, на яке якщо я і запізнився, то ледь-ледь. З трибуни виступав якийсь полум’яний оратор, чи то партизан Че Гевара, чи то письменник Лимонадов, у цілому, хтось із них, вертлявий, з цапиною борідкою і ламким юнацьким голосом, в окулярах. Окуляри під час його промови підстрибували на його носі, як дресировані. Я опинився в залі в той момент, коли він вимовляв застаріле слово «доколи».
– Доколи…
Він то тримався обома руками за трибуну, і так чіпко, наче вона стояла на хиткій палубі, то відлипав від неї і знову ж таки обома руками розпочинав бурхливо жестикулювати.
– Доколи, – казав він, – ми будемо це терпіти? Ці паразити уже переступили усі можливі межі. Вони давно вже залізли нам під шкіру. Ми проявляли розуміння, ми терпіли, сподіваючись, що вони самі зрозуміють межі своїх можливостей і, наситившись цим, вдовольняться. Так ні ж, вони лізуть нам у душу, вони впевнені, що ми мовчали і мовчатимемо, що ми будемо покірні, але вони помиляються. З кожним днем у все більшої кількості людей розкриваються очі на їхню шкідливу сутність. Що робити?
– Громадянський протест! – пискнула моя сусідка, білява дівиця з вплетеними в кіски двома презервативами.
– Одиночні пікети! – запропонував огрядний чоловік з пишними сивими вусами.
– Масовий стихійний, добре підготовлений мітинг! – подав голос кучерявий молодик.
– Багатолюдна хода Садовим кільцем! – запропонував бритоголовий здоровань із сережкою у правому вусі.
Тут я не стримався:
– Які, – кажу, – к бісу пікети, який мітинг, яка хода? Їх стільки розвелося, їх треба чи олією соняшниковою заливати, щоб задихнулися і повилазили, чи застосувати хірургічні заходи, але для цього потрібні стерильні інструменти.
Всі, хто був у залі, голови до мене повернули, тираду мою уважно вислухали.
– Себто, – запитав мене сивовусий, – ви пропонуєте революцію?
– Так, саме революцію! – сказав я, і зал зустрів мої слова бурхливими аплодисментами.
– Я проти, – сказав сивовусий. – І всі, хто тут сидить, проти. Революція – це війна, це кров, а ми всі за мирну зміну влади через демократичні процедури.
І на ці слова зал обізвався бурхливими аплодисментами і далі з однаковим шалом аплодував усім пропозиціям, що противажили одна одній: відповісти на свавілля влади одиночними пікетами, мітингами, мирною ходою, маршем мільйонів і загальним повстанням. Також сперечалися, чи дозволяти брати участь в акціях націоналістам, фашистам, комуністам, анархістам, дзен-буддистам, геям і педофілам. Врешті-решт під бурхливі оплески зійшлись на рішенні провести марш мільйонів чоловік на п’ятсот, участь задля масовості дозволити всім, але не допускати жодного екстремізму, гейства і педофільства. І лозунги допускати виключно мирні: «Перодера на нари!» «Думу розпустити і піддати…» я не зрозумів чому: чи то люстрації, чи то кастрації. «Чиновникам – тюрма! Олігархам – смерть!»
Ось так все ухвалили і вже взялися писати резолюцію, коли на трибуну вискочив чоловік з обличчям кавказької національності і вусами, кінчиками закрученими за вуха. Він здійняв руку. Гамір вщух.
– Джентльмени! – звернувся він до аудиторії з грузинсько-американським акцентом.
– Хто це? – запитав я свою сусідку, ту саму, з презервативами в кісках.
– А ви не знаєте? – здивувалась вона.
– Сором не знати, – зауважив бритоголовий з сережкою.
– Це, – сказала дівчина, – наш великий учитель і наставник Акакій Торквемадзе. Грузинський спеціаліст американського держдепу з помаранчевих революцій.
– Джентльмени! – повторив Торквемадзе. – Брати і сестри! До вас звертаюся я, друзі мої!
Всі завмерли. Торквемадзе відсьорбнув води зі склянки.
– Ви мені даруйте, я прибув до вас із цивілізованого світу і тому, можливо, не все розумію. Не розумію, наприклад, про що ви зараз домовились. І хто ви є: опозиція чи слухняний табун баранів? Який мітинг, який марш, яка хода? Ви вже мітингували, марширували і ходили з синіми відерцями, білими стрічечками в помаранчевих курточках. Ви робили це мирно, ви ходили по бульварах, посміхались один одному, посміхалися поліцейським і поліцейські посміхалися вам і лупцювали вас кийками по баняках. Ви раділи тому, як багато ви бачили вродливих, відкритих, привітних облич. Ні, я нічого проти такого провадження часу не маю. Прогулянка на свіжому повітрі, що може бути кориснішим? Хіба що біг підтюпцем. І якщо все це вам подобається, будь ласка, продовжуйте на здоров’я, але за свій рахунок. Ви мусите чітко розуміти, що держдеп за пустопорожні прогулянки грошей не платить. Він платить тільки за реальні справи, а реальною справою може зараз бути… – Тут він пошукав очима мене, знайшов і вказав пальцем: – Як вірно каже колега, може бути тільки революція. Всі ці ваші розмови і побоювання, всі ваші заклинання, що тільки не революція, нічого не варті. Кожна нормальна людина, яка зовні чи зсередини слідкує за подіями у вашій країні, бачить, що тут без революції нічого зробити не можна. Ви погляньте, що у вас відбувається. Вся країна загрузла в корупції. Не лише чиновники, а всі. Всі. Корупція з самого верху до самого низу. Крадуть усі. Ті, хто зверху, тягнуть мільярдами, ті, що знизу, щось по дрібницях, деталі якихось агрегатів, мішок картоплі, шмат м’яса. Вашому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Малиновий пелікан», після закриття браузера.