Читати книгу - "Дім для Дома"

Вони домовляються зустрітися за тиждень, у суботу.

Ще на тижні я бачу Маріка «на районі», він ще збирає гроші для Кості... А в п’ятницю — в п’ятницю Марік зникає. Сліди його залишаються тільки слідами — самого його більше ніде нема.

— Марусю, тобі дзвонив якийсь хлопець, — каже полковник.

— Щось передав?

— Ні, нічого...

Та в суботу ми чекаємо на Маріка біля під’їзду, ми ж домовлялися.

— Ну не міг же він знову мене обманути! — тупає ногою Маруся. — Піду сама.

Звісно ж, сама — навіть ця дівчинка вже не вважає пса за супутника. Надто доросла.

Найближча майстерня, де виготовляють ключі, не так уже й близько. Ми блукаємо. Сніг припорошує запахи, місто свіже й живе. І раптом я майже втрачаю землю. Кришка люка хитається під Марусею. «Мамо!» — вона кличе на допомогу зовсім, як її дід. Тільки ніхто не допомагає. Лише собака, на якого ніколи ніхто не зважає, тягне за повідець. Маруся знаходить баланс. Перехожі хитають головами, обходять нас і незакріплену кришку люка: «Куди дивиться влада?»

Усе обійшлося. Та я вже маю погане передчуття.

Взагалі щось змінюється у місті. Дуріють собаки й люди. Та нам немає чого боятися. Обідраний пудель і дівчинка — все одно, що ніхто. Сильні борються з сильними. Тільки часом інші просто бавляться нами.

Нас оточили на Городоцькій, вище Бригідок. Боксер, що поранив нас з Машею в рік мого приїзду, тепер був у зграї. Господар його залишив — може, навіть і через той випадок.

Зуби й очі блищали. Видрана шерсть світились рожевими плямами на висохлих тілах безхатченків.

Марусю ніхто не чіпатиме, переконував я себе. Маруся — людина. А це табу навіть для дворових. Тим більше для дворових. Їм же ніхто нічого не пробачає. Щоб вижити в місті, пси дотримуються його правил — вчать самі себе так, як не навчить пса жоден господар. Не дарма навіть у космос першими запустили дворняг. Порівняно з природним, відбір в космонавти просто смішний.

Та зараз час зміни правил, дуріють люди й собаки... І я рвонув. Від гріха й банди подалі. Шансів мав небагато. А Маруся добереться додому сама з тростиною — якщо не злякається. Та й допоможуть люди.

Шанси, яких і так було небагато, зникали, гарчання оточувало мене вже з усіх боків — і раптом щось...

Зграя позаду клацала зубами біля вуха з брунатно-жовтою плямою. Та я був, як під водою. Поміж чужими історіями шукав свою — ту мить, що триває й тепер. Напевно, це все через дихання — я нахапався повітря цього дивного міста.

Глибина відпустила мене біля старого готелю. Зграя чомусь відпустила теж. Я так і не зрозумів чому. Я затримав дихання і повернувся до дійсності. А тоді — й до Марусі.

Вона все ще чекала на мене там, де я покинув її. Навіть не спробувала піти додому.

— Я хвилювалась за тебе, Доміку.

Майстерню ми не шукали більше. Облишили затію з ключем — не забули, ні, але облишили поки...

Маріка ніде не було. На місці його слідів виростали сліди великої Марусиної образи.

Дівчинка просила матір дізнатися в Кості, куди ж подівся його водій, — Костя лише сердився.

Він, до речі, так і не допоміг Мамі Олі. Обіцяв знайомства та гроші. Оля їздила на зустріч із міліцейськими шишками — до крутого вірменського ресторану біля мосту на Левандівку. Міліціонери пригощали смачним вином. Та на частуванні все й закінчилося.

Костя іноді запрошував Маму Олю до себе — дивитися антикваріат. Їй, здається, незручно — чи страшно — було відмовити. А може, вона вважала, що так воно краще, ніж зовсім самій. Страх зійшов нанівець — Madonna della Likarnya, здається, передумала Олю карати — просто забула, чи то, як кажуть тепер, забила на неї. Справи в Кості йшли все гірше, й однокласниця Оля з поганою пам’яттю врешті йому набридла.  

Розділ 9

Чоловік, схожий на письменника

 Чоловік, схожий на письменника, з’явився на нашій вулиці одночасно з тим, як вкотре зник Костя. Я помітив чоловіка з балкону. Він ішов, озираючись, підносячи голову вгору, наче хотів розгледіти в місті щось, — а може, і все. Геть усе в місті. Він перекинув через руку кашемірове пальто, і черевики його ледь поскрипували. Чоловіку було, може, років сто. Він був із Міста — в його крові змішалися впізнавання й розчарування, трохи замилування й якийсь старий невитравний страх. Його акуратна валіза підскакувала на нерівному тротуарі. Та чоловік не зважав, він, попри все, широко всміхався місту та городянам, й навіть помахав рукою білому пуделю на третьому поверсі — тобто мені. Чоловік прямував у бік парку, й зник скоро за поворотом. Та я його запам’ятав.  

З того часу я часто бачив цього дивака. Як він зупинявся раптово біля котрогось з будинків. Як ламаною чи то українською, чи то російською просив у магазині якісь невідомі продавчині продукти. Як тинявся вулицями з ручкою та блокнотом або фотоапаратом. А іноді — й з Ярославом Теодоровичем.

Мене зацікавив цей старий. І так, іноді я підслуховую — чи добре, можливо, я навіть підслуховую регулярно. Я вже казав, коли підбігає сусідський пес, розмова часто звертає до його власників. Тож я прекрасно розчув, як Ярослав Теодорович пояснював з деяким співчуттям до мене, що «цей не вельми охайний пудель — пес полковника-удівця, старша онука якого втекла з дому в сімнадцять років, а молодша втратила зір ще в чотири». Й що це, мабуть, покарання полковнику за його гріхи.

— Що ж за гріхи? — перепитував мішанкою з англійської та польської схожий на письменника чоловік.

— А хіба в Радянській Армії служили святі? — відповідав Ярослав польською.

Я майже все розумів.

— А що? Він десь воював? Чи ви натякаєте на співпрацю з КДБ?

— Ну... З КДБ чи не з КДБ, він — частина злочинної системи. Його й поховають із серпом і молотом на лобі — побачите.

— Ну я не хочу, щоб когось ховали. Я хочу поговорити з цим чоловіком. Це було би добре для моєї книги про місто. Right? Так? Це міг би бути цікавий...

— Який стосунок полковник має до Львова? — перебив Ярослав Теодорович. — Львів уже давно не радянський, на щастя. Вони тут випадково, нічого не знають ні про історію, ні про мистецтво. Ні, доньки полковника милі, особливо молодша, але