Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

ж Кара-Мустафа підвів замалий корпус яничарів.

Король Ян витримав паузу, а тоді дав знак. Гусарські корогви гетьманів Синявського та Яблоновського вишикувалися і ринули в атаку. Їхня їзда була важкою, аж земля гула від копит їхніх, закованих у броню коней. Вершники також були в панцирах та шоломах, позаду шурхотіло лебедине пір’я. Цей звук зводив з розуму не тільки коней ворога, а й самих ворогів лякав до смерті. Хто ж у Європі не знав славної полької гусарії! Турки також її добре пам’ятали ще від Хотина.

Кара-Мустафа і Гусейн-паша приготувалися до оборони. Мусульмани дико вигукнули «алла» і блиснули хижо ятаганами на сонці.

І тут сталося щось неймовірне. Турецьке «алла» раптом перекрив інший бойовий клич.

– Слава! Слава! – враз залунало понад бойовищем. Спантеличені турки почали оглядатися на своїх старшин, а ті й далі – на візира. Дикий страх раптом охопив їх, бо кого-кого, а тих шайтанів вони тут зустріти не сподівалися.

Легка козацька лава, вкрита своїми малиновими стягами і довгими бунчуками, вилетіла з-за спин гусарії, обігнала легко крилатих і першою летіла в бій. Раптом вдарили турецькі гармати, сипонули вогнем мушкети. І козаки і гусари попадали густо на землю. Почулися крики і дике іржання коней. Однак цей пекельний вогонь не зміг стримати такої шаленої атаки. Не рахуючи загиблих і поранених, козаки першими домчали до ворожої лави і, ніби гострим лезом, розпороли її навпіл. А вже тоді з розгону врізалася й гусарська залізна стіна. Від такої тяжкої атаки аж застогнали турецькі лави і почали відходити. Побачивши свою перевагу, король кинув іще три гусарські корогви.

Турки побігли. Побачивши, що кинулися навтьоки головні сили, побігли й інші, які тримали далі облогу Відня. За якусь годину окопи перед містом спорожніли, нажахані турки тікали поза міські мури в напрямку на Буду. Відень було звільнено. Сам Кара-Мустафа утік ганебно із поля бою.

Козаки і гусари доганяли яничарів уже біля самих стін і рубали немилосердно. У столиці цісарській ніби знову засвітило сонце, радісні погляди й посмішки засяяли на обличчях міщан, яким так багато довелося пережити за ці два місяці тяжкої облоги. Сам Юрій із гордістю дивився, як женуть турецьку силу геть від міста. На таку радість прийшла подивитися і його Марія-Урсула. Вона посміхалася, тримаючи руку на животі.

Турецьку армію було розбито дощенту. Недобитки тікали вздовж Дунаю, сподіваючись добігти до Буди. Король послав за ними в погоню легку кінноту, а між ними і козаків.

Цілий турецький обоз опинився тепер у руках польського короля. Було захоплено навіть намет Кара-Мустафи разом із зеленим прапором пророка. А скільки добра крім того було – то й не злічити!

Мешканці висипали із міста, бігали тепер по луках, де ще недавно товклися яничари і спагії. Віденці просто не вірили своєму щастю. Сам Юрій також пішов до турецького табору в надії зустріти там когось зі знайомих козаків.

Тим часом поляки вже ділили захоплену здобич – їм до рук потрапили несказанні багатства. Німці тільки стояли віддаля – левову частку здобичі забирав полький король, їм же лишалися недоїдки. Такий закон війни. І раптом попри табір пішла сумна козацька процесія. Юрій відразу не зрозумів, що тут відбувається, доки не вгледів труну. Козаки несли свого отамана, за ним вели коня. Побачивши цю процесію, навіть польська шляхта перестала дуванити табір, зупинилася, дивлячись на сумні козацькі голови та опущені знамена.

– Хто це загинув? – спитав Юрій одного із польських шляхтичів-гусарів.

– Отаман козацький.

– Розумію. Та звали як?

– Здається – Гоголь.

Юрій зблід. Він уже чув колись, що не стало три роки тому поміж козацтвом Сірка, а от тепер іще й Гоголь пішов до козацького раю. Видно, там, на тому світі, також дуже бракує добрих козаків.

Почало смеркатися, а люд із турецького табору так і не розходився. Юркові вдалося побалакати з козаками. Як виявилося, і справді загинув отаман Гоголь. Його вбила турецька куля ще на початку атаки. Далі козаків очолив Семен Палій – і вони жорстоко помстилися туркам за смерть свого отамана. Так і поховали Гоголя на березі Дунаю…

Козаки не мали довго затримуватися – мусили доганяти турків. Не можна дозволити такій силі спокійно перейти на другий бік Дунаю, а то воїни Кара-Мустафи зможуть перегрупуватися. Їх треба роздрібнити чимбільше. Тож скоро козацьке військо рушило далі.

Так, не зустрівши нікого зі знайомих, Кульчицький вирішив вертатися додому. Нарешті всі жахи скінчилися, і він зможе собі відпочити, а то за ці дні геть підупав на силі.

До нього підійшов Михайлович.

– Ідеш додому?

– А що?

– Там кава лишилася. Певно, із триста мішків буде!

– То й що? Поляки собі заберуть або князь Лотаринзький. Немало тут ласих на дурничку.

– Вони не знають, що то таке. Я надурив їх, сказав, що то корм для верблюдів, то ці невігласи хочуть у Дунай викинути. Забери краще собі, будеш у своїй кав’ярні тримати – на сто літ вистачить!

Юрій посміхнувся: все-таки козацька душа в того серба. Вони обійнялися й пішли до тих мішків, заспівавши собі нехитру турецьку пісеньку.

Раптом Кульчицький почув ніби щось знайоме. Він притишив хід, пісня його обірвалася, він прислухався.

– Питаю вас, німчаї, Кульчицького не знаєте? Як же тобі пояснити, круца-фіца?! Він же Відень врятував, тебе врятував, один з другим! Куль-чиць-кий!

– А, я, я, гер Кольчіцкі, – кивали австрійці, але так і не розуміли, чого хоче від них цей козак.

– Та зрозумій же, німецька душа, товариш у мене був, теж Кульчицьким звали. Може, це родич, чи шо!

Юрій застиг. Враз перестав обіймати Михайловича й пішов, ні, побіг до того козака.

– От, німота, круца-фіца! – вилаявся Миколай Бакалець, як раптом побачив, хто до нього наближається. Козак аж за шапку схопився від здивування, а тоді кинув тою шапкою щосили до землі.

– Мамцю моя рідна!

Вони обійнялися і так стиснули один одного, що жодна у світі сила не здатна була розірвати тих міцних козацьких обіймів. Нарешті, втративши всю свою силу та виплакавши до останку скупі козацькі сльози, вони відпустили один одного, повитирали вологі очі.

– Братику мій рідний, а я вже за твою душу стільки років молюся, думав, ти і ліг там у землю, на тій заставі, – не тямив себе від щастя Кульчицький.

– Рано мені ще в землю, – сказав Миколай, а тоді, витираючи очі, затяг на всі свої козацькі легені:

А хто ж буде пиво пити,

Як я буду в землі гнити?

Пиво, пиво, пиво зелене!

До їхнього гурту підійшов