Читати книгу - "Чарівне горнятко"

панотця по спині — раз, другий… Хотів потягнути його ще і втретє, але попище не дурний чекати: його з воза гейби вітром здуло! Підхопивши рясу, мигом опинився на горбі.

— Ну, друже, тепер їдь собі помалу, — посміхнувся селянинові сторонський та й пішов своєю дорогою.

Коли селянин виїхав на горб, піп, чухаючи спину, став йому дорікати:

— I треба ж було тобі зачіпати його, дідьчого попа!

Селянин і оком не зморгнув: адже він того попа й у вічі не бачив!

БРИЧКА З ТОГО СВІТУ[66]

В одному селі жили два сусіди. Один був багачем, а в другого злидні з бідою подружилися — з хати не вилазять…

От якось на переднівку в бідного не зосталося й пучки борошна. Голодні діти плачуть, їсти просять, хоч бери та вішайся.

Пішов бідний до багатого. А той сидить під грушею в садку і жарене порося з начинкою смакує.

— Позич, сусіде, мірку зерна до нового, — поклонився бідний у ноги багачеві.

Багач зиркнув на бідного, облизав масні пальці, та й відповідає:

— Хіба погодишся на те, що я скажу, тоді, може, й дам.

А в ті часи панував закон: лихвар мав право зробити зі своїм боржником, що завгодно.

— Гаразд, — дав згоду бідний. Багач посміхнувся.

— Ні, не скажу сьогодні. Скажу тобі завтра. Дав сусідові зерна, а сам знову сів за порося. Другого дня уранці прийшов бідний за словом.

— Лізь у мішок, — наказав багач.

Мусив лізти бідний у мішок. Багач його зав'язав, завдав собі на плечі та й поніс до річки. Хоч дорога туди й недалека, гладкий багачисько швидко натомився.

«Сам не донесу, — подумав собі.— Піду до кума, най підсобить».

І залишив ношу при дорозі.

Сидить бідний у мішку, коли чує — щось торохтить шляхом. Він почав кричати:

— Ой-ой, людкове добрі! Не вмію ні писати, ні читати, а мене хочуть воєводою обрати!

А з міста їхав саме війт — добрими кіньми й новенькою бричкою. Почув із мішка голос і зупинив коней:

— Що ти там верзеш?

Бідний своє:

— Не вмію ні писати, ні читати, а мене хочуть воєводою обрати!..

«Гм, — думає війт, — такого й світ не бачив, аби якийсь там голодранець став раптом воєводою! Ні, цього не допущу!»

Викотився із брички і, сопучи, підбіг до мішка

— Ану повтори ще раз, що ти говорив.

— Таж я кажу, пане: хто посидить у мішку до вечора, той буде воєводою. Такий наказ від цісаря прийшов.

— Стривай-но, любий, — змінив голос війт. — Чи нам не помінятися з тобою місцями? Ти ж у державних справах нічого не тямиш. А я тобі ще й сто червінців дам.

— Це можна, пане, — погодився бідний. — Розв'язуйте хутчіш, аби хтось не побачив.

Війт і розв'язав, а щоб бідняк не передумав, мерщій вліз у мішок. Бідний забрав червінці, зав'язав міцно війта і каже:

— Тепер, пане, сидіть собі тихенько і ждіть, аж вас у воєводське крісло посадять!..

А сам сів у бричку і покотив до міста. Коли це багач веде свого кума. Взяли мішок і понесли до річки.

— Щось наче важчий став, — крекче багач, дивується.

А війт — анічичирк, боїться, щоб обман не виявився.

Доволокли мішок до річки, розгойдали і кинули у воду.

— Ну, слава богу на одного жебрака в селі стало менше! — зареготав багач. — Заберу його садибу.

І подалися до корчми.

Чи довго, а чи коротко вони там були, досить того, що вийшли, обійнявшись, коли сонце заходило. Бачать, їде бричка. Та хто на бричці? Бідний! Але його і не впізнати. Нова свитина, чоботи добрячі, шапка смушева набакир. Очі витріщили з дива:

— А ти звідки взявся?

— З того світу їду! — і не моргнув бідний. — Святі коней з бричкою мені подарували, одягли й нагодували, ще й гостинців дітям, як бачите, наклали.

Багачі перезирнулись.

— Чекай-но, сусіде, — каже багач бідному. — А вони усіх там обдаровують?..

— Ого, ще й не так! — засміявся бідний. — Баба Оришка, що учора поховали, десь там позаду цілий віз золота везе!

— А як туди дорогу знайти? — аж затрусилися обидва багачі.

— Ідіть тією самою дорогою, якою ви послали мене. Тільки не баріться, а то все до крихти інші розхапають.

Бідний голосно вйокнув і залишив п'яних посеред дороги.

Багачі постояли хвилину на місці, а потому один перед одним метнулися до річки.

— Лізь, куме, перший, — каже багач, — бо ти вмієш плавати.

Кум роздягнувся і поліз у воду. Відійшов трохи від берега, попав на глибінь і почав молитися. Але зрозумів, що непереливки, та як закричить:

— Куме, мені уже амінь!

А багачеві почулося, що той вигукнув: «Куме, є вже кінь!» — та й собі кричить:

— Держи його міцно, я тобі зараз допоможу!..

Шубовснув у воду — тільки за ним забулькотіло…

А бідний з того часу зажив собі по-людськи.

Я, правда, там не був, лише чував усе це від старих людей.

ЯК МИШІ ПЛУГА З'ЇЛИ[67]

Жив собі якось один хлібороб. Такий зроду невдачливий був, що все пливло йому із рук, а в руки — нічого. Посіє жито на своєму клаптику землі, а його засуха спалить або град вимолотить, поїде орати — плуга поламає, купить порося — воно, дивись, і здохне.

А був у цього хлібороба старший брат — багач на все село. Задумав він женити свого сина, кличе на весілля і вбогого брата.

Позичила жінка у сусідів борошна, спекла калачі. Узяв бідний калачі в хустину, жінка — останню курку під пахву і подибали.

Ото йдуть вони, йдуть, а спека така, аж дере у горлі. Підійшли до криниці. Поклав чоловік вузлика збоку на траву, а сам нахилився напитися води.

Коли це де не взявся рудий псище, схопив вузлика і втік. Кинувся бідолаха за собакою, та де там! Шукай вітру в полі.

— Що нам тепер робити? — забідкався нещасний: — Піти на весілля з порожніми руками — засміють нас люди!

— Не журися, чоловіче, — каже йому жінка. — Підемо через кухню, розповімо братові всю правду — тоді все буде гаразд.

Вони так і вчинили. Брат не прогнівався на них, запросив до столу. Але видять, що він увесь час тільки біля багачів надскакує, на бідноту не дає уваги.

Багачі їдять і п'ють, аж очі на лоб лізуть, а бідолах ліктями по кутках розпихають. Далі стали один перед одним багатством нахвалятися.

— Маю тепер, — каже підпилий війт, — двадцять дійних корів. Та таких корівок, кажу вам, що у всьому світі пошукати! Ото їх доїть наймичка,