Читати книгу - "Депеш Мод. Ще одна розмова"

свою недовіру, про свою беззахисність. Компенсуючи все це агресивною лексикою та неадекватною поведінкою.

А як ти особисто сьогодні бачиш дев’яності роки? У моїх Чернівцях навіть тоді було відносно тихо. Скрутно, але без резонансного бандитизму. А як було у тебе і в Харкові загалом?

Щодо дев’яностих у мене особисто— жодних симпатій і жодної ностальгії. Здавалося б, вона мала бути, ця ностальгія. Адже такий шматок життя, стільки спогадів, стільки облич, стільки історій. А ось немає чомусь. Дев’яності— це якась суцільна біднота й безнадія, нічого світлого. Бідність, голод, розлам. Подібний життєвий досвід вчить лише одному: бідність принижує. І голод принижує. Одне слово, немає ностальгії.

Якщо вже зайшла мова про Харків. Був я у вас у вересні минулого року. Стою на вулиці, нікого не чіпаю, розмовляю по мобільному українською— і нариваюся на якогось п’яного упиздня в колорадській сорочці, який починає кричати: «Ти куда прієхал, шоб разговарівать тут по-украінскі?!»

Ну, це в тебе карма така— на упизднів нариватися.

З іншого боку, можна згадати ваш старовинний університет, романтизм, потім Хвильового і, наприклад, Шереха-Шевельова. Тебе, зрештою, можна згадати і кількох «молодих-переспективних» авторів… Коротше, поясни, будь ласка, мені й «іногороднім» читачам, що це за місто таке— Харків.

Харків— різний. Різнонаціональний зокрема. Себто я маю на увазі не лише присутність росіян і російської мови, це й так зрозуміло. Я про «корейців, в’єтнамців та африканців». Якщо в Україні колись буде прорив мультикультуралізму, то це станеться саме в Харкові. У «Депеш Мод» про це теж ідеться: там як не цигани, то азіати з грузинами повсюди. Такий собі американський варіант. Хоча, знову ж таки, для книги це зовсім не головне, герої в принципі не мислять такими категоріями, як «українство» чи «радянська історична спадщина». Не такої закваски ці молоді люди.

Це точно. Закваска у них така, що чути на гектар. Якщо ще приплюсувати лексичні засоби їхнього самовираження, то аж трохи шкода стає розформованої Комісії з моралі чи як вона там називалася.

От я завжди знав, що коли хтось і почне шкодувати за цією комісією, то це будеш ти. Ви, ліберали,– такі консерватори.

Це ми через хронічну незатребуваність нашого морального імперативу такі. Менше з тим. Тобі часто доводиться чути звинувачення у пропаганді пияцтва, легкої наркоманії та інших антисоціальних речей?

Ну, останнім часом менше, а раніше— так, постійно. Тільки не легкої наркоманії, а легких наркотиків. Наркоманія легкою не буває, зрештою, як і алкоголізм. Це важка щоденна праця. Людині загалом притаманна алогічність і парадоксальність мислення. У більшості випадків «обвинувачувачі» мислять так: зображуючи п’яні будні ліричного героя, автор тим самим ніби легалізує можливість подібного «трибу життя», себто виправдовує його, інакше кажучи— оспівує. Себто, якщо ти говориш про алкоголь, ти автоматично підтримуєш і пропагуєш його активне споживання. Бо інакше би просто заплющував очі на існування проблеми алкоголізму в нашому суспільстві. Не помічаєш, замовчуєш, відвертаєшся, заплющуєш очі— значить, рішуче засуджуєш. Якось так. Я переймався всім цим довший час (можливо, думав, дійсно, не варто аж так детально зображувати, аж так натуралістично оспівувати), аж доки не зіткнувся з цікавою реакцією читачів. Кілька років тому в Німеччині зробили театральну постановку за цією книгою. Доволі брутальну та провокативну (ми її, до речі, в харківському театрі юного глядача збираємось адаптувати, там їй, як на мене, і місце). І ми з німецькою бібліотекою в Харкові вирішили влаштувати відеоперегляд цієї вистави. Публіка прийшла контрастна— студенти й бібліотекарі. І ось після перегляду, після двох годин трешу та соціального угару, бібліотекарі (переважно жіночки старшого віку) почали плакати, мовляв, і в мене син п’є, і в мене теж, і так шкода цю молодь, і так за них серце болить. Себто все дуже точно й адекватно сприйняли. Жодних згадок про ненормативну лексику чи порнографію. Після таких речей письменник заспокоюється й думає в майбутньому винятково про художню правду та силу виражальних засобів.

Повертаючись до Харкова. Яким він був у твої дев’яності? І яким, на твою думку, він буде років через десять?

У дев’яності він був доволі депресивний і агресивний. Принаймні я його таким собі пам’ятаю, таким і спробував описати. З великою кількістю середньостатичних упизднів. Нині, мені здається, він якось подобрішав, попустився. Хоча, знову ж таки, цілком припускаю, що вся ця історія могла статися й сьогодні. На мою думку, соціальне, економічне та політичне тло там узагалі не має жодного значення. Я ось сам постійно говорив, що ця книга— про дев’яності з усією їхньою специфікою та атмосферою. А тепер думаю, що все це дурниці: книга не про дев’яності, книга про вісімнадцятирічних… А яким Харків буде через десять років? Підозрюю, за великим рахунком, таким і буде— торговельно-освітнім та інтернаціонально-слобідським.

Добре, поставлю запитання зовсім прямолінійно. Харків— це Україна?

Звісно, що Україна. Спитай у в’єтнамців, які працюють на оптовому ринку Барабашово, вони підтвердять.

Бо я думаю, що доки у вас користуються значною підтримкою з боку народонаселення такі дійові особи, як Добкін і Кернес, Харків— це не зовсім Україна. Як розумієш, маю на увазі не їхню національність, а, сказати б, суспільно-політичну активність.

Так, ніби підтримка таких дійових осіб, як Ірина Фаріон, свідчить на користь цього самого народонаселення.

Ірину Фаріон, попри всю нашу з тобою до неї любов, львів’яни на посаду мера не обрали.

Так чи так, а хороших політиків не буває. Хороший політик— давно мертвий політик. Не треба нікого звинувачувати. Як на мене, коли у школі оголошують карантин, смішно визначати, хто більше хворий на грип. Усе одно школа не працює.

Ага, тільки треба