Читати книгу - "Божа кара"

Стривайте, Мадюдя…

— Так його зараз в університеті немає, — втрутився молодик, який стояв поруч. — Він голодує.

— Как голодает? — не втямив одразу Микола Захарович.

— Голодує. На площі. Ви що, не знаєте?

Ошелешений, залишив університет. Довго стояв, не знаючи, що робити далі. Врешті вирішив: «Пойду! Пойду и пригоню стервеца домой!» Швидко йшов бульваром Шевченка, спускаючись до Хрещатика. Здавалося, ще ніколи не було так густо людей: пливом пливли хідниками. І ще здавалося, що всі люди йдуть тільки в один бік — до центральної площі.

Він швидко йшов, а в голові в такт ході лунали одні й ті самі слова генерала: «Гробы им послать! Гробы!» — і ніяк не міг їх позбутися.

Голодуючих студентів побачив здалеку. Точніше, не самих студентів, а ціле містечко з різнобарвних наметів, розбите під великим пам’ятником Леніну. Кам’яний Ленін застигло дивився прямо на північ, у бік Москви, а тут, під його постаментом гранітним, вирувало інше життя, майоріли жовто-блакитні полотнища, біліли транспаранти й гасла. Між наметами ходили й лежали на підстилках хлопці та дівчата з білими стрічками на лобах, в усіх були виснажені, бліді обличчя. А в центрі, над найбільшим шатром, звисав прапор із червоним хрестом, і той прапор найбільше переконав Мадюдю, що студенти голодують по-справжньому, що це не дитяча гра, а серйозна, з далекими наслідками акція.

Весь майдан, на якому голодували студенти, був обгороджений шнурівкою, а по цей бік юрмилися збуджені люди, і їх було так багато, що Мадюдя ледь протовпився до огорожі.

— О, й армія появилася!

— І полковник іде голодувати!

— Товаришу полковник! Приєднуйтесь до нас!

Мадюдя не зважав на всі ті репліки: видивився по той бік загорожі високого юнака з червоною пов’язкою на рукаві.

— Товарищ студент, подойдите сюда!

— А українською не можна?

Мадюдя навіть не оглянувся на те дурне зауваження. Стояв, чекав, поки студент підійде поближче.

— Слухаю вас, — чемно сказав молодик.

— Здесь мой внук. Он тоже голодает. Могли бы вы его разыскать?

— А як його звати?

— Мадюдя. Мадюдя Тарас.

— Зараз спробую. Почекайте, будь ласка.

Молодик пішов, а натомість хтось торкнув Мадюдю за рукав. Обернувся: похилого віку чоловік, з білою пов’язкою під сивим волоссям. На лацкані старого піджака — ордени Бойового Червоного Прапора, Вітчизняної війни і Червоної Зірки. «Неужели и этот голодает?» — здивувався Микола Захарович.

— Слушаю.

— Товаришу полковник, дозвольте представитися! Гвардії старшина Яровий. Пройшов усю війну від Волги до Берліна… Тричі ранило і двічі вбивало…

— Слушаю вас! — перебив нетерпляче Мадюдя: чимсь цей чоловік був йому неприємний. Чи ота біла стрічка його дратувала (точнісінько така, як у студентів), чи начеплені демонстративно бойові нагороди — тільки не хотілося вступати з ним у розмову.

— Я чув, ви шукаєте онука, — мовив чоловік, усміхаючись приязно. — Там моя онука теж голодує… А вони там засідають, — показав у бік Верховної Ради. — Засідають і нічого не чують, не знають. Чи глухі, чи сліпі, чи в них дітей власних немає? Що воно за порода така? Га, товаришу полковник?

— Не интересовался, не знаю, — відповів холодно Мадюдя. — Честь имею! — Й одвернувсь. Старий йолоп! Білу стрічку начепив!

Повернувся нарешті студент:

— Вашого онука тут немає.

— Где же он?

— Пошукайте біля Верховної Ради. Там наш десант висадився.

«Война! — подумав Мадюдя. — Война настоящая. Уже десанты высаживать начали. Только против кого вы воюєте, мальчики? Кто за вами пойдет?»

Робити нічого — пішов до Верховної Ради.

Чим вище піднімався вулицею, тим густіше ставало народу. І всі сунули до Верховної Ради.

А попереду стояв нестихаючий гул, який чимдалі ставав голосніший, грізніший.

— «Арсенал» підійшов! — лунали збуджені голоси.

— Ну, якщо вже «Арсенал» піднявся, то це, браття, серйозно!

— Цих хочеш не хочеш, а вислухати доведеться!

Двоповерховий будинок Верховної Ради затоплювало людське море. Тисячі облич — збуджених, весело-зухвалих, обернених до великих вікон, за якими то з’являлися, то зникали розгублені постаті.

— «Ар-се-нал»!.. «Ар-се-нал»!.. — скандував натовп. — Кравчук — до на-ро-ду!.. Кравчук — до на-ро-ду!..

Над натовпом маяли жовто-блакитні прапори. А попереду, лицем до Верховної Ради, біліло велетенське полотнище, піднесене над людськими головами. Мадюдя проштовхався до того полотнища й побачив знайомий силует пам’ятника Богдану Хмельницькому, що на Софійській площі, — Богдан сидів на коні й простягав праву руку в бік кремлівської башти. Тільки не булаву простягав, а зсукану дулю. І напис великими літерами: «Богдан перебудувався. А ви?»

— «Ар-се-нал»!.. «Ар-се-нал»!.. — гриміло довкола. — Кравчук — до на-роду!.. Кравчук — до на-ро-ду!..

«Где же милиция? Где омоновцы? — оглядався Мадюдя розгублено. — Почему не прекратят безобразие?» Омонівців, з їхніми кийками й щитами, не було видно, а міліція густо стояла вздовж Верховної Ради, відгороджуючи її від народу. І ні напружених облич, ні суворо зведених брів. Стоять, усміхаються, беруть цигарки, що простягають їм із натовпу, закурюють і дають прикурити арсенальцям. «Разложились, совсем разложились! Полк бы сюда!»

Мадюдя врешті згадав, чого він сюди йшов. Проштовхався праворуч і побачив на площі перед Верховною Радою з десяток наметів. І постаті з білими стрічками на лобах.

— Товарищ полковник! Дальше нельзя!

— Я к внуку.

— Все равно нельзя. Не положено.

— Позовите старшого! Есть у вас старшой?

Підійшов і «старшой» — підполковник міліції.

— Я — полковник погранвойск, заслуженный чекист, — відрекомендувався Мадюдя. — Меня осмеливаются не пропускать! Как это понять?

— Таков приказ, товарищ полковник. Извините, ничего не могу сделать.

І одразу ж відійшов козирнувши.

«Мерзавец!»

Мадюдя не став більше й принижуватись. Повернувся, продерся крізь натовп, пішов.

Він ішов, а вслід йому било, штовхало у спину вимогливе й грізне:

— «Ар-се-нал»!.. «Ар-се-нал»!..

4

От і настав час помирати Мадюді.

Його поклали у військовий шпиталь, у палату для важкохворих. Шість ліжок, шість смертних мук, прощань із життям. Стояла особливо гнітюча тиша, що переривалася тільки болісним стогоном. Всі лежали непорушно: ніхто не сидів, не ходив, не розмовляв із сусідами. Кожен був занурений у себе, в свою невиліковну хворобу. Жовті обличчя з розмитими синіми тінями, спиті мукою очі.

Мадюдю поклали в найдальшому закуткові, біля стіни. Лежав геть нещасний і самотній, бо до тих хоч приходили, тих хоч провідували, його ж — ніхто. Тому й одвертався щоразу до стіни, коли хтось заходив до сусідів: дружина, син, дочка чи просто знайомий. Не бачити, не чути співчутливих розмов, що різали прямо по серцю.

Особливо неприємною була сива жінка, яка майже щодня приходила до найближчого по ліжкові сусіда: довгого, як драбина, і худющого, як смерть, підполковника. Вона схилялася низько над ним, віч-на-віч, і шепотіла, шепотіла — годину, другу, третю, наче поспішала висловити все, що було між ними