Читати книгу - "Лялька"

ним, із блиском у чорних очах. Бакстер була захоплена розмовою з детективом на ім’я Блейк, якого, як усі знали, терпіти не могла і який ніяк не був причетний до справи «Ляльки».

На дошці в конференц-залі до переліку загиблих жертв додалося ще два прізвища, а на столі Вульфа для нього чекала записка від Фінлі, в якій він просив зустрітися з ним в Ірландському посольстві у Белгравії, щойно «закінчить відлинювати». Там вони мусили взяти на себе захист Ендрю Форда, і це його трохи роздратувало, оскільки Вульф точно пам’ятав, що залишив Форда на півдні Уельсу та поїхав геть.

Вражений, він підійшов до Сіммонса й Едмундса, у якого був мало не зламаний ніс.

— Доброго ранку, — невимушено сказав він. — То що я пропустив?

***

Маделін Оєрс працювала у «Коллінс і Гантер» чотири роки й була захисником Наґіба Халіда впродовж усього гучного судового процесу. Сіммонс відразу ж упізнав ім’я у списку зниклих людей. Оєрс зневажливо штрикала і часто підбурювала обра`зами Вульфа та й усю міську поліцію Лондона в цілому. Вона зробила собі славу легковажними зауваженнями та неоднозначними цитатами в залі суду, включно з відомою пропозицією, щоб Вульф зайняв місце її підзахисного на лаві підсудних.

Поява прізвища Оєрс стало підтвердженням того, що Едмундс не помилявся, що все крутилося навколо Халіда. Поїздка поліціянтів до її будинку в Челсі була лише формальністю, зважаючи на офіційне підтвердження, що блідий, тендітний тулуб, який утримував «Ляльку» вкупі, належав саме їй. Попри цей трагічний, проте багатообіцяючий крок уперед у розслідуванні, команда зовсім не наблизилася до розуміння того, як до справи був причетний Майкл Ґейбл-Коллінс.

Уже через три години до офіса повернулися Бакстер і Едмундс, завдяки лаку для нігтів за десять тисяч доларів і марнотратного дволикого шведа, упевнені, що Мішель Ґейлі, наглядачка Халіда, була п’ятою не ідентифікованою жертвою.

З-поміж усіх шести частин «Ляльки» лише одна залишалася невпізнаною. Хоча більше не заявляли про зникнення жодної людини, причетної до судового засідання, тепер Сіммонс був переконаний, що прізвище їхньої останньої жертви дивиться на нього з аркуша перед ним. Він почав знову перебирати прізвища зі списку і викреслював їх лише після прямого контакту або впевнившись, що людину бачили після того, як знайшли «Ляльку».

***

У неділю на світанку Рейчел Кокс уже майже закінчувала нічне чергування в химерному будиночку в мальовничому валійському селищі Тінтерн. Вона працювала у Службі захисту громадян трохи менше року, однак це точно було найпрекрасніше місце з-поміж усіх, куди її відправляли за цей час. На жаль, це був і найвиснажливіший випадок.

Ендрю Форд проводив більшість часу або викрикуючи непристойності до Рейчел та її напарниці, або розкидаючи речі у витонченому маленькому будиночку. У п’ятницю вночі під час невдалої спроби розпалити вогнище він мало не спалив солом’яну хижку, а в суботу вдень знадобилися вони обидві, щоб силоміць не дозволити йому вийти за межі маєтку.

Ще біля водосховища Фінлі дещо порадив їй і, якщо вона тоді не звернула уваги на його слова, то тепер усерйоз замислювалася над тим, щоб після кількох годин сну з’їздити до міста і привезти кілька пляшок алкоголю. Їй би довелося приховати це від свого інспектора, однак Рейчел не сумнівалася, що це зробило б решту ночей не такими нестерпними.

Дякувати Богу, Форд зрештою-таки втомився і близько третьої ночі заснув. Рейчел сиділа в теплій кухні за масивним дерев’яним столом у затишному світлі, що лилося з коридору. Вона прислухалася до хропіння і тамувала подих кожного разу, коли між гортанними звуками западала пауза, й молилася, щоб він не прокинувся. Коли Рейчел відчула, що засинає, то вирішила скористатися порадою інспектора й оглянути територію.

Вона навшпиньки пройшлася скрипучою підлогою, якомога тихіше відімкнула важкі двері запасного виходу, так само тихо вийшла в ранкову прохолоду. Натягнувши черевики у передсвітанковому світлі, вона пройшлася вологою травою і відчула, що прокинулася. Холодне повітря різало очі, й вона пожалкувала, що не взяла із собою піджак.

Обійшовши стіну до саду попереду дому, Рейчел здригнулася, коли побачила біля воріт примарливу постать, десь за п’ятдесят метрів від неї.

Рейчел стояла прямісінько під спальнею, де вгорі відпочивала її озброєна колега. Вона спустилася б сюди за двадцять секунд, варто було лише покликати, однак Рейчел не хотілося будити її без потреби, так само як і привертати увагу до того, що вона залишила рацію на кухонному столі, тому жінка вирішила розвідати все сама.

Вона завбачливо витягла перцевий спрей і попрямувала до невиразної фігури, яка вимальовувалася на фоні осяяних пагорбів. Здавалося, що з кожним кроком від безпечного будинку температура навколо знижувалася, а її вимушено повільні подихи тепер додавали моторошного туману до вже й без того страхітливого видовища.

Уже за кілька хвилин сонце піднялося над хвилястим горизонтом. Коли це сталося, Рейчел мовчки наблизилася до фігури на відстань десяти метрів, але все ще не могла розібрати помітних рис, окрім того, що постать була високою та щось робила біля головних воріт. Схоже її не помічали, аж доки вона не ступила на доріжку, вкриту гравієм. Холодні камінці голосно затріскотіли під її громіздкими черевиками, й темна постать різко припинила робити те, чим займалася, і глянула в її бік.

— Я можу вам чимось допомогти? — якомога впевненіше запитала Рейчел.

Її навчали за крайньої потреби поводитися як поліціянтка. Вона зробила ще крок.

— Кажу, чи можу вам чимось допомогти?

Рейчел розізлилася на себе за те, що залишила рацію в будинку. Тепер вона була майже в п’ятдесяти метрах від котеджу і мусила б дуже голосно закричати, щоб мати хоча б шанс розбудити напарницю. Хотіла б вона зробити це раніше. Постать залишалася нерухомою. На її слова не відповіла, хоча Рейчел була досить близько, щоб чути скрипуче дихання та бачити ритмічні хмарки туману, які наповнювали простір між ними, ніби дим, що попереджає про полум’я.

Зрештою, у Рейчел таки здали нерви. Вона глибоко вдихнула, щоб покликати на допомогу, коли постать почала втікати.

— Кумбс! — закричала вона, кинувшись навздогін затіненим пагорбом уздовж глинистої стежини поруч зловісного лісу.

Рейчел було двадцять п’ять, до того ж в університеті вона була кращою бігункою, а тому швидко скоротила відстань між ними, коли постать спіткнулася на крутому схилі, де все важче було втриматися на ногах. Було неймовірно тихо. Єдиними звуками на тих спокійних пагорбах було їхнє важке дихання та тупотіння кроків, коли переслідування продовжилося.

— Поліція! Зупиніться! — вигукнула вона.

З кожною хвилиною