Читати книгу - "Джерело"

я скручу йому карк за це.

— О, але це не його провина! Він не хоче, щоб я працювала. Він часто забирає від мене книжки і наказує піти в кіно. Він і сам каже, що я занадто важко працюю. Але мені це подобається. Я думаю, що кожна нотатка, яку зроблю, кожна дещиця інформації — це все вивчатимуть сотні юних студентів у всій країні, та думаю про те, що саме я допомагаю навчати людей, роблю свій власний маленький внесок у таку велику справу — і пишаюся собою, не хочу припиняти праці. Розумієш? Насправді я не маю на що скаржитися. А потім… потім, як сьогодні увечері… я не знаю, що зі мною коїться.

— Послухай, Кеті, завтра ми отримаємо дозвіл і відразу одружимося, де ти забажаєш.

— Добре, Пітере, — прошепотіла вона. — Ти справді не проти? У мене немає поважних причин, але я цього хочу. Я так сильно цього хочу. Тоді я знатиму, що все гаразд. Ми впораємося. Я зможу знайти роботу, але якщо ти… якщо ти не готовий або…

— О, дурниці. Не кажи таке. Ми впораємося. Це неважливо. Давай просто одружимося, а все інше якось вирішиться саме собою.

— Любий, ти розумієш? Ти розумієш?

— Так, Кеті.

— Отже, все вирішено, — сказала місіс Кітінґ. — Я заварю тобі чашку гарячого чаю, Кетрін. Перш ніж підеш додому, ти маєш його випити.

Вона приготувала чай, який Кетрін вдячно випила і сказала, всміхаючись:

— Я… Я часто боялася, що ви цього не схвалите, місіс Кітінґ.

— Звідки такі думки? — протяжно вимовила місіс Кітінґ, одначе в її голосі не було запитання. — Тепер біжи додому як хороша дівчинка і добре виспись.

— Мамо, а чи не може Кетрін залишитися сьогодні? Вона може спати з тобою.

— Пітере, не впадай в істерику. Що подумає її дядько?

— О ні, звісно, ні. Зі мною все буде добре, Пітере. Я піду додому.

— Якщо ти…

— Я не боюся. Не зараз. Зі мною все добре. Ти ж не думаєш, що я боюся дядька Еллсворта?

— Гаразд, але ще не йди.

— Ну що ти, Пітере, — сказала місіс Кітінґ, — ти ж не хочеш, щоб вона тинялася вулицями так пізно?

— Я проведу її.

— Ні, — заперечила Кетрін. — Не хочу бути дурнішою, ніж є. Ні, я тобі не дозволю.

Він поцілував її біля дверей і сказав:

— Я прийду по тебе о десятій ранку, і ми підемо по дозвіл.

— Гаразд, Пітере, — прошепотіла вона.

Він зачинив за нею двері і постояв хвилю, не зауважуючи, як стискаються його кулаки. Потім він рішуче покрокував до вітальні й там зупинився, запхнувши руки до кишень і дивлячись в материне обличчя. Він дивився на неї з мовчазним запитанням. Місіс Кітінґ спокійно підвела на нього очі, не вдаючи, що уникає його погляду, і не відповідаючи на нього.

Потім вона запитала:

— Ти хочеш спати, Пітере?

Він очікував чого завгодно. Але не цього. Відчував скажене бажання скористатися з нагоди — розвернутися, покинути кімнату і врятуватися. Але він мав почути, що вона думає; він мусив виправдати себе.

— Зараз, мамо, я не готовий вислухувати жодних заперечень.

— Я не висловлювала жодних заперечень, — сказала місіс Кітінґ.

— Мамо, я хочу, щоб ти зрозуміла, що я кохаю Кеті, що зараз мене нічого не зупинить.

— Чудово, Пітере.

— Не розумію, що тобі в ній не подобається?

— Те, що мені подобається чи не подобається, вже неважливо для тебе.

— О ні, мамо, звісно ж, це важливо! Ти знаєш, що це так. Як ти можеш таке казати?

— Пітере, у мене немає жодних серйозних уподобань чи антипатій. Я зовсім не думаю про себе, бо нічого, крім тебе, в цьому світі мені неважливо. Імовірно, це старомодно, але така вже я є. Знаю, що так не повинно бути, тому що діти більше це не цінують, але не можу нічого вдіяти.

— О мамо, ти знаєш, що я ціную тебе! Ти знаєш, що я не хочу завдавати тобі болю.

— Ти не можеш завдати мені болю, Пітере, хіба що завдаси болю собі. І це… це важко стерпіти.

— Як це я завдаю собі болю?

— Добре, якщо ти не відмовишся мене вислухати…

— Я ніколи не відмовлявся тебе вислухати.

— Якщо хочеш почути мою думку, то я скажу, що це похорон двадцяти дев'яти років твого життя, усіх моїх надій на тебе.

— Але чому? Чому?

— Пітере, не те щоб мені не подобалася Кетрін. Вона мені дуже подобається. Вона мила дівчина — якщо не часто дозволяє собі розпадатися на кавалки і придумувати на порожньому місті якісь несосвітенні речі. Але вона порядна дівчина і, я сказала б, будь-кому стане хорошою дружиною. Будь-якому милому, працьовитому, чесному хлопцеві. Але подумай про себе, Пітере! Про себе!

— Але ж…

— Ти скромний, Пітере. Ти надто скромний. Це завжди було твоєю проблемою. Ти не цінуєш себе. Ти думаєш, що ти такий же, як усі.

— Очевидно, що я так не вважаю! І нікому не дозволю вважати так!

— Тоді пометикуй! Хіба ти не знаєш, що чекає на тебе? Хіба не бачиш, як далеко ти вже зайшов і як далеко ще підеш? У тебе є шанс стати — ну, якщо не найкращим, то одним із найкращих архітекторів, і…

— Одним із найкращих? Ти так вважаєш? Якщо я не зможу стати найкращим, якщо не зможу стати у цій країні єдиним архітектором наших днів — мене не влаштовує якась бісова частина цього!

— Ох, але цього не досягнеш, Пітере, занедбавши роботу. Не можна стати найпершим у чомусь, якщо не маєш снаги чимось пожертвувати.

— Але…

— Твоє життя тобі не належить, Пітере, якщо ти справді цілиш високо. Ти не можеш дозволити собі вдовольняти кожну примху, як це роблять звичайні люди, тому що у їхньому разі це не має значення. Не йдеться про те, що відчуваєш ти або я, або ми обоє, Пітере. Це твоя кар'єра. Потрібна сила волі, щоб відмовляти собі і завоювати повагу інших людей.

— Тобі просто не подобається Кеті, й ти дозволяєш власним упередженням…

— Що мені мало б у ній не подобатися? Авжеж, звісно, я не можу сказати, що схвалюю дівчину, яка виявляє так мало поваги до свого хлопця, що біжить до нього і засмучує дурницями та просить викинути крізь вікно його майбутнє тільки тому, що в неї виникла якась божевільна ідея. Це показує, якої підтримки ти можеш очікувати від такої дружини. Але якщо йдеться про мене, якщо ти відчуваєш, що я переживаю за себе — тоді ти просто сліпий, Пітере. Хіба ти не