Читати книгу - "Володар Перстенів"

— Іду, пане! Іду! — рум'яний гобіт вистрибнув із дверей і, помітивши подорожніх, зупинився і вирячився на них із великим зацікавленням.

— Де Боб? — запитав господар. — Не знаєш? Ну, то знайди! Негайно! Я не маю шість ніг ані шість очей! Скажи Бобові, у дворі п'ять поні, нехай десь приткне.

Ноб вишкірився, підморгнув і зник.

— Ну, то що я хотів сказати? — продовжив пан Кремена, ляскаючи себе по чолі. — Одне виштовхує друге, так би мовити. Я сьогодні такий зайнятий, голова йде обертом. Учора вночі прийшла сюди Зеленим Шляхом компанія з далекого півдня, що вже дивно. Потім сьогодні ввечері група гномів, котрі йдуть на захід. А тепер ось ви. Якби не були ви гобітами, то навряд чи прийняв би вас. Але в північному крилі є кілька кімнат, облаштованих спеціально для гобітів. На першому поверсі, як ви зазвичай полюбляєте; круглі вікна й усе на гобітський смак. Сподіваюся, вам буде зручно. І повечеряти ви, звісно, захочете? Одна мить. А зараз осюди!

Він провів їх коридором і відчинив двері.

— Ось гарненька кімнатка! Сподіваюся, вам підійде. А тепер вибачайте. Я такий зайнятий. Нема часу балакати. Мушу бігти. Важка праця для двох ніг, але чогось не худну. Зазирну пізніше. Що-небудь потрібне — смикніть за дзвіночок, і прибіжить Ноб. А як не прибіжить, то дзвоніть і гукайте!

Нарешті він пішов, давши їм змогу перевести подих. Здавалося, він міг говорити безупину, хай би який був заклопотаний. А кімнатка виявилася маленькою та зручною. У каміні палахкотів яскравий вогонь, довкола стояло кілька низьких і зручних крісел. Круглий стіл був застелений білим обрусом, і на ньому стояв великий дзвінок. Але Ноб, гобіт-слуга, примчав задовго до того, як вони надумали дзвонити. Він приніс свічки та повну тацю тарілок.

— Чи будете щось пити, панове? — запитав він. — Може, поки готується вечеря, показати вам ваші спальні?

Вони повмивалися й устигли випили по півкухля пива, коли знов увійшли пан Кремена та Ноб. Умить стіл був накритий. Були там гарячий суп, холодне м'ясо, чорничний пиріг, свіжі булочки, грудка масла та напіввитриманий сир: добра проста їжа, така сама, як у Ширі, й достатньо домашня, щоб остаточно розвіяти побоювання Сема (вже значно послаблені чудовим пивом).

Господар іще трохи покрутився, а потім попросив дозволу піти.

— Не знаю, чи захочете ви після вечері приєднатися до компанії, — сказав він у дверях. — Може, підете спати. Та якщо надумаєтеся, товариство радо вас прийме. До нас нечасто чужинці — перепрошую — гості з Ширу навідуються; і ми радо послухаємо якісь новини, чи історії, чи пісні, які вмієте. Але як хочете! Коли щось треба — дзвоніть!

Після вечері (близько години старанної роботи без відволікань на розмови) вони так відсвіжіли та збадьорилися, що Фродо, Піпін і Сем вирішили приєднатися до гурту. Мері сказав, що там буде занадто парко.

— Посиджу трохи біля каміна, а потім піду подихаю свіжим повітрям, — сказав він. — А ви будьте обережні, пам'ятайте, що втікаєте потайки і все ще на великій дорозі й неподалік від Ширу!

— Гаразд! — сказав Піпін. — А ти гляди, не загубись. І не забувай, що під дахом безпечніше!

Товариство зібралось у великій залі заїзду; компанія багатолюдна і строката, як розгледів Фродо, коли його очі звикли до освітлення. Його джерелом були тліючі поліна в каміні, бо три підвішені до сволоків лампи ледве блимали, оповиті димом. Барліман Кремена стояв біля вогню і розмовляв із парою гномів та кількома людьми дивної зовнішності. На лавах сидів різний народ: люди з Брі, гурт місцевих гобітів, котрі балакали між собою, ще кілька гномів та інші постаті, яких важко було розгледіти в темних кутках.

Хор місцевих мешканців привітав гобітів із Ширу, тільки-но вони ввійшли. Чужинці, особливо ті, хто примандрував Зеленим Шляхом, зацікавлено на них витріщилися. Господар представив брійцям новоприбулих, але такою скоромовкою, що, навіть розчувши імена, вони не були певні, кому яке належить. Люди з Брі майже всі мали рослинні (і для гобітів Ширу незвичні) прізвища, як-от Очерет, Козолист, Підверес, Яблукор, Будяк і Папорот (не кажучи вже про Кремену). Подібні прізвища мали деякі гобіти. Поширене було, наприклад, прізвище Полин. Але більшість мала звичні прізвища, як-от Берег, Бобронір, Довгонір, Пісконос і Тунел, багато з яких також зустрічались у Ширі. Було серед інших кілька Підгірів зі Стогу, а оскільки вони не могли собі уявити, що хтось може мати одне і те саме прізвище й не бути родиною, то прийняли Фродо сердечно, як давно загубленого кузена.

Гобіти з Брі були приязні та допитливі, й тому Фродо швидко зрозумів, що йому доведеться пояснити, чим він займається. Він зізнався, що цікавиться історією та географією (на це закивали голови, хоча жодне з цих слів у брійському діалекті часто не вживалося). Сказав, що подумує про написання книжки (це викликало мовчазне здивування) і що він із друзями хоче зібрати інформацію про гобітів поза межами Ширу, особливо у східних землях.

Тут усі заговорили хором. Якби Фродо справді хотів написати книжку, а ще й мав би багато вух, то за кілька хвилин зібрав би інформації на сім розділів. А якби і цього забракло, то йому дали цілий список імен, починаючи із «ось старий Кремена», до кого він міг би звернутися по додаткову інформацію. Та за якийсь час, оскільки Фродо не виявляв бажання писати книжку тут-таки, гобіти повернулися до справ у Ширі. Фродо виявився не дуже балакучим, тож незабаром він залишився сам у куточку, прислухаючись і розглядаючись довкола.

Люди та гноми говорили здебільшого про віддалені події та розказували новини, які останнім часом чули надто часто. Далеко на півдні було неспокійно, і люди, котрі прийшли Зеленим Шляхом, покинули домівки в пошуках мирного куточка. Брійці співчували, та просто не були готові прийняти стільки чужоземців на своїй невеличкій землі. Один подорожній, косоокий і непривабливий, передбачав, що в найближчому майбутньому на північ ітиме дедалі більше народу. «Якщо для них не знайдеться місця, вони самі його знайдуть. Вони мають таке саме право на життя, як і інші!» — голосно сказав він. Місцевих мешканців така перспектива не тішила.

Гобіти не звертали на все це уваги — наразі це їх не стосувалося. Великий Народ навряд чи попросить притулку в гобітських норах. Їх більше цікавили Сем і Піпін, які вже почувалися тут як удома і весело теревенили про події в Ширі. Піпін викликав дружний регіт, оповівши, як завалилася стеля Міської Нори у Великому Ритові: Віла Білостопа, мера