Читати книгу - "Правік та інші часи"

цієї думки. В телевізорі відлунав гімн, а екран засніжився. Павел повмикав усе світло й відчинив шафи.

Побачив рівненькі стоси постільної білизни, скатертин, серветок, рушників. Торкнувся їх пучками й раптом усім тілом затужив за Місею, витяг стос наволочок і занурився в них обличчям. Вони пахли милом, чистотою, порядком, як Міся, як світ, котрий був раніше. Він почав витягати з шаф усе, що в них було: свій і Місин одяг, бавовняні спідні сорочки та кальсони, мішечки зі шкарпетками, Місину білизну, її комбінації, які так добре знав, слизькі панчохи, паски та бюстгальтери, блузки та светри. Знімав з вішаків костюми (деякі з них, оті з ватяними плечима, пам’ятали ще воєнні часи), штани з ув’язненими в петельках пасками, сорочки з твердими комірцями, сукні та спідниці. Довго приглядався до сірого костюма з тонкої вовни й пригадувалось йому, що то він купував цей матеріал, а згодом возив до кравця. Місі захотілося широких вилогів та прорізаних кишень. З верхньої полиці Павел стягав капелюхи та хустки. З низу витягав сумки. Занурював руку в їхні холодні, слизькі нутрощі, немовби патрав мертвих тварин. На підлозі виросла гора безладно накиданих одна на одну речей. Майнула думка, що мусить роздати це дітям. Але Аделька пішла з дому. Так само Вітек. Павел навіть не знав, де вони. Однак згодом йому сяйнуло інше: одяг віддають лише після тих, котрі померли, а він же все ще живе.

— Живу й чуюся незле. Даю собі раду, — сказав сам до себе й тепер витяг із шафи давно забуту скрипку.

Вийшов з нею у двір і почав грати, спершу «Останню неділю», потім «На сопках Маньчжурії». Нічні метелики зліталися до лампи і кружляли над його головою — рухомий ореол, повен крилець та вусиків. Він грав так довго, аж поки запилені, позбавлені пружности струни порвались, одна за одною.

Час Ізидора

Вирядивши Ізидора до будинку престарілих, Павел намагався докладно пояснити ситуацію тій черниці, яка приймала шваґра:

— Він, може, не такий старий, але хворобливий, а на додачу недорозвинений. Незважаючи на те що я санітарний інспектор, — слово «інспектор» Павел особливо підкреслив, — і знаюся на багатьох речах, я не зможу забезпечити йому належного догляду.

Ізидор охоче пристав на переселення. Звідси йому було ближче до цвинтаря, де лежали мама, тато, а тепер і сестра Міся. Тішився, що Павлові не випало добудувати склеп і Місю поховали біля батьків. Щодень після сніданку він одягався і йшов посидіти біля них.

Але час у будинку престарілих плине інакше, ніж деінде, тоншим є його струмочок. Ізидор з кожним місяцем утрачав сили і врешті відмовився від цих відвідин.

— Мабуть, я хворий, — сказав черниці Анелі, яка піклувалася ним. — Мабуть-таки, помиратиму.

— Але ж, Ізидоре, ти ще молодий і повен сил! — Сестра-черниця намагалася підбадьорити його.

— Я старий, — уперто торочив Ізидор.

Він був розчарований. Думав — старість — це третє око, котрим бачиться все наскрізь, око, що дозволяє зрозуміти, як діє світ. Але нічого не з’ясувалося. Лише боліли кістки й не міг спати. Ніхто його не відвідував, ні мертві, ні живі. Вночі він бачив свої образи — Руту, таку, яку пам’ятав, і геометричні візії — порожні простори, а в них вугласті та овальні фіґури. Дедалі частіше ці образи видавалися йому збляклими і розпливчатими, а фіґури — повикривлюваними і абиякими. Неначе старілися разом із ним.

Він уже не мав сили займатися таблицями. Ще злізав з ліжка та мандрував будинком, аби побачити свої чотири сторони світу, і займало це в нього ввесь день. Богадільня була збудована не по-божому й не мала вікон на північ, наче його будівничі намагалися відмежуватись од цієї, четвертої, найтемнішої частини світу, щоб не псувати настрій стареньким. Тож Ізидор мусив виходити на терасу й перехилятися через балюстраду. Бачив тоді за рогом будинку безкінечні темні ліси та стрічку шосе. Зима зовсім позбавляла його вигляду півночі — тераси були замкненими. Отож він сидів у фотелі так званої світлиці, де без упину шумів телевізор; намагався забути північ.

Вчився забувати, й забування приносило йому полегшу, а було воно простішим, ніж коли-небудь міг цього сподіватися. Достатньо було не думати один день про ліси, про річку, не думати про маму та Місю, яка розчісує своє каштанове волосся, достатньо не згадувати дім і горище з чотирма вікнами, і наступного дня ці образи блякли.

Зрештою Ізидор уже не міг ходити. Його кістки та суглоби, незважаючи на всі антибіотики та опромінення, заклякли й відмовились од будь-якого руху. Його поклали у ліжко в ізоляторі, й там він тихо помирав.

Вмирання виявилось процесом систематичного розпаду того, чим вважав себе Ізидор. Це був процес лавиноподібний і невідворотний, самовдосконалюючий і напрочуд ефективний. Неначе знищення непотрібної інформації в комп’ютері, на якому в будинку престарілих велися рахунки.

Спершу почали зникати ідеї, думки та абстрактні поняття, які Ізидор з великими зусиллями засвоїв. З тріском зникали чотирикратні речі:

Лінії     Квадрати     Трикутники     Кола

Додавання     Віднімання     Множення     Ділення

Звук     Слово     Образ     Символ

Ласка     Краса     Сила     Влада

Етика     Метафізика     Епістемологія     Онтологія

Простір     Минуле     Теперішнє     Майбутнє

Широта     Довгота     Висота     Час

Ліво     Верх     Право     Низ

Боротьба     Страждання     Почуття провини     Смерть

Коріння     Стебло     Цвіт     Плід

Кисле     Солодке     Гірке     Солоне

Зима     Весна     Літо     Осінь

І зрештою:

Захід     Північ     Схід     Південь.

Потім зблякли улюблені місця, потім обличчя людей, яких він любив, їхні імена, і врешті всі люди підпали забуванню. Зникли Ізидорові почуття — якесь давнє хвилювання (коли Міся народила першу дитину), якийсь розпач (коли зникла Рута), почуття радости (коли від неї надійшов лист), певности (коли вишукував чотирикратності), страху (коли стріляли в нього й Івана Мукгу), гордости (коли отримував від пошти гроші) й багато, багато іншого. Й нарешті, насамкінець, коли сестра-жалібниця Анеля сказала: «Він помер», почали з’являтися ті простори, котрі мав у собі Ізидор, простори ні земні, ні небесні — вони розпадались на маленькі шматочки, западалися в себе і зникали назавжди. Це був образ нищення, страшніший, аніж будь-що інше, ніж війна, пожежі, ніж вибухи зірок і чорних дір.

Тоді в будинку престарілих з’явилася Колоска.

— Ти спізнилась. Він помер, — сказала їй сестра-жалібниця Анеля.

Колоска не відповіла. Сіла біля Ізидорового ліжка. Торкнулася його шиї.

Ізидорове тіло вже не дихало, не билося в ньому серце, та воно ще й досі було тепле. Колоска нахилилася над Ізидором і сказала йому на вухо:

— Йди й не затримуйся в жодному зі світів. І не дай себе спокусити на повернення.

Вона сиділа біля Ізидорового тіла, аж поки його