Читати книгу - "Викрадачі"

це пестощі, a accent grave,[76] з натиском, відкинутий назад — то застереження. Про себе він пише впевнено, але немов вибачається: «я» — велика літера на початку його дорогоцінних речень нагадує глибокий, з напругою, вдих, а маленька — швидка й стримана. Ось він пише про неї, про те, що вона відроджує його життя — це що, випадковість? Ставить запитання — з її дозволу він в останніх листах називає її на «ти» — «т» поштиве, особливо на початку речень, а «и» ніжне, немов рука, що прихищає маленький вогник.

Вона притримує аркуш за краєчок, не звертає в цю хвилину уваги на звучання кожного рядка — задля того, щоб хвилиною пізніше зрозуміти його знову й отримати від того задоволення. Він не має наміру порушувати спокій її життя; добре розуміє, що у своєму віці здатний запропонувати їй не багато розваг. Єдине, чого він прагне — щоб йому дозволили дихати її присутністю й заохочувати її найшляхетніші мрії. Він насмілюється сподіватися (хоча вони, скоріше за все, не скажуть про це ані слова), що вона вважає його щонайменше своїм відданим другом. Вибачається за те, що бентежить її недостойними почуттями. Її лякає думка, що за тим «пробач мені» з довгими завитушками й тендітною крапкою над «і» криється його здогад, що вона вже належить йому.

Ноги в неї змерзли: крізь намоклі черевики почав просочуватися сніг. Вона згортає лист, знов кладе його до схованки й приникає обличчям до стовбура дерева. Не можна залишатися тут довго — хтось із добрим зором може підійти до вікна й побачити її зі спини, але їй потрібна невелика пауза, щоб відновити сили. Тіло її все тремтить не від його слів, з їхньою вишуканою обережністю, а від власної рішучості. Вона вже вирішила не відповідати на цей лист. Утім, вона не вирішувала більше його не перечитувати.

Розділ 30

Кейт

Роберт наполіг на тому, що до психіатра піде без мене. Повернувшись, сухо сказав: йому призначили ліки про всяк випадок, — назвав також прізвище й номер телефону психотерапевта. З його слів не було ясно, чи зателефонує він до психотерапевта, чи буде приймати виписані ліки. Я навіть не могла здогадатися, куди він їх поклав, але вирішила тиждень-другий не цікавитися. Буду просто чекати й спостерігати за його діями, заохочувати його до лікування, чим зможу. Випадково ліки знайшлися — в аптечці у ванній кімнаті: літій.[77] Вранці й перед сном я чула, як він торохтить флаконом, приймаючи таблетку.

Протягом тижня Роберт виглядав спокійнішим, він повернувся до живопису, хоча спав не менше дванадцяти годин на добу, а обідав і вечеряв у напівсні. Я дякувала Богові за те, що Роберт більше не пропускає занять зі студентами в студії, а також за те, що не помітила будь-якої занепокоєності з боку адміністрації коледжу, хоча й не зовсім розуміла, звідки мені буде відомо про таку занепокоєність. Одного разу Роберт сказав, що психотерапевт бажає побесідувати зі мною, а він, Роберт, знаходить це бажання слушним. Сьогодні він якраз записаний на прийом (чому ж не сказав мені раніше?), тож у призначений час я одягла Інгрид і влаштувала на сидінні машини, тому що не було вже часу домовитися, аби з дитиною хтось посидів. У віконці пропливли гори, і я, дивлячись на них, збагнула, що давно вже не була в місті. Моє життя оберталось навколо дому й супермаркету через дорогу, а коли надворі було тепло — ще пісочниці й гойдалки. Я спостерігала за серйозним обличчям Роберта, який сидів за кермом, і нарешті спитала: як він сам гадає, навіщо психотерапевт бажає говорити зі мною?

— Йому хочеться поглянути на ситуацію очима близької людини, — відповів Роберт і додав: — Він стверджує, що справи в мене наразі йдуть непогано. Завдяки літію. — Він уперше згадав назву ліків.

— Ти теж так вважаєш? — Я поклала руку йому на стегно, відчувши, як напружились м’язи, коли він натиснув на гальмо.

— Почуваюся зовсім добре, — відгукнувся Роберт. — Гадаю, ліки не довго ще знадобляться. Аби лише не так стомлюватися — мені потрібна наснага, щоб писати картини.

«Щоб писати, — подумала я. — А щоб бути з нами?». Одразу після обіду він лягав спати, не погравши з Інгрид, а вранці, коли я виходила з дитиною на прогулянку, часто іще спав. Я нічого йому більше не сказала.

Клініка займала довгу низьку будівлю з дорогих порід дерева, а навколо будинку були висаджені дикі деревця, загорнені в паперові трубки. Роберт підійшов до клініки впевнено, притримав двері для мене, і я з Інгрид на руках увійшла всередину. Простора приймальня в якій збиралися, здається, пацієнти різних лікарів, була з одного боку щедро освітлена сонцем. Незабаром увійшов чоловік, посміхнувся й кивнув Робертові, назвав моє прізвище. На ньому не було білого халата або службової картки з прізвищем — він був одягнений у піджак з краваткою й добре відпрасовані брюки кольору хакі.

Я кинула погляд на Роберта, а він похитав головою.

— Йди ти, — сказав він. — Він бажає бесідувати з тобою наодинці. А мене він покличе, коли буде потрібно.

Отже, я залишила Інгрид з Робертом і пішла слідом за доктором… утім, навіщо нам зараз його прізвище? Він був добросердою людиною середнього віку, яка сумлінно виконує свої обов’язки. Стіна в його кабінеті була увішана дипломами й посвідченнями в рамочках, на столі — зразковий порядок, один-єдиний аркуш паперу прикритий важким бронзовим прес-пап’є. Я сіла обличчям до столу, відчуваючи, що руки без Інгрид якісь порожні. Пошкодувала, що не взяла її з собою — Роберт може знову закрити обличчя руками й не стежити за нею, а дитина тим часом потягнеться до електророзеток і декоративних квітів. Коли я трохи придивилася до доктора Н., то виявила, що він мені подобається. Обличчя в нього було інтелігентне, як у мого дідуся з Мічигану. Голос низький, злегка гортанний — здавалося, він підлітком приїхав сюди звідкись, і акцент, яким би той не був, зробився непомітним, лише приголосні він вимовляв дещо різко.

— Дякую, що ви сьогодні прийшли до мене, місіс Олівер, — почав він. — Мені важливо бесідувати з близьким родичем пацієнта, особливо того, хто звертається до мене вперше.

— Буду рада допомогти, — щиро відповіла я. — Я вже давно хвилююся за Роберта.

— Цілком слушно. — Він переклав з місця на місце прес-пап’є, відкинувся на спинку стільця й поглянув на мене. — Я знаю, що вам приходилося нелегко. Будьте певні, я приділяю Роберту багато уваги, і мене задовольняє, що перша