Читати книгу - "Схід"

огорожа з колючого дроту. Колись вона починалася над Балтикою і закінчувалася десь над Японським морем, де збігалися кордони Росії, Китаю і Північної Кореї. Її рештки я бачив коло бойківського села Беньова. Але вона міцно трималася там, де була потрібна. Манжоулі сяяло на сонці, як місто з тисячі і однієї ночі. Вабило росіян. Церква у Забайкальську нагадувала дерев’яну буду зі спадистим дахом. А там для них мали велику і блакитну. Напевно, для них там мали все, чого душа може забажати, бо китайці зуміли зробити кожну річ і здійснити усі мрії світу. І таким здавалося це казкове місто, що виросло прямо із зеленого степу. Була там навіть гігантська матрьошка, щоб прибульці почувалися як вдома. Щось у ній було, якась торгівля або розваги. Вона виманювала людей з дерев’яних хаток, з бетонних п’ятиповерхівок, обплетених трубами, з яких облазили віхті ізоляції. Манжоулі було люциферським. За десять кілометрів від посткомуністичної руїни. Виблискувало, як саламандра. Повзло, як блідий вогонь. Неможливо встояти. Воно тремтіло в гарячому повітрі, як фата моргана. Зраджений революційний народ сідав у маршрутки і переїжджав кордон, щоб згубитися і забутися. З Краснокамєнська, з Даурії, де в казармах, що «нагадували заляпану кров’ю різню», урядував Унгерн фон Штернберг, можливо, навіть з Улан-Уде і з Чити. Від обіцянок нічого не залишилось. Владу вони не здобули. Дивилися, як тріскає бетон, ростуть бур’яни і доми потрохи провалюються у мерзлоту. Вікна опускалися нижче і нижче, поки сягнули рівня землі. Вони завжди були невільниками. Постійно мріяли про те, аби собі щось купити. І тоді, і тепер. Шафку зі стружки, обклеєну папером під палісандр. Спортивні костюми і «адідаси» з Китаю. Нічого, окрім мрій проклятого люду. У Забайкальську або тут, біля лінії S3, у будах з фанери з видом на Лібескінда та інших. Могли собі сидіти серед грядок, просяклих нафтопродуктами, і дивитися, як червоне західне сонце сідає за спинами Cosmopolitan Twarda або Warsaw Spire. Смуток і занепад. І тих, з городніх буд, і тих, з Космополітена. Так само ув’язнених. Від стіни до стіни зі скла, від стіни до стіни зі стружки і цементу, з розбірного гіпсокартону. Бачу це все якусь мить, потім стає зелено і з’являється березовий гайок з холерним цвинтарем. Ми були синами чоловіків, які будували соціалізм, які, втомившись від напруження, спали з розпростертими руками. На їхні обличчя осідала вечірня роса, і тоді вони розгублено вставали, обмацуючи кишені. Сідали на парові і електричні потяги, що їхали на північ. У роті було гірко, переглядали гаманці і підраховували втрати. Мабуть, ми пили вино «Райське», щоб зрівнятися з ними у поразці. В той час за рікою стояли тільки два хмародери і Палац культури та науки.

Потім починається справжнє місто. Потяг повзе високим насипом, а внизу видно камениці, схожі на руїни. Обдерті зі шкіри штукатурки, з червоними ранами голих мурів. Вулиці порожні. У брамах стоять бліді хлопці і бліді дівчата. Жінок не видно. Хтось чекає, поки всі вимруть, отруяться алкоголем або втечуть. Тоді приїдуть бульдозери, екскаватори, самоскиди та крани і завантажать у контейнери будинки, вулиці і квартали, щоб вивезти їх кудись за місто. Адже цей берег ріки, східний, теж не хоче бути гіршим і колись поставить свої лібескінди. На останках люмпен-пролетаріату. По двадцять тисяч за метр квадратний. Там, де гралися бліді діти. Там, де було «Теско», яке тепер схоже на прибульця з космосу, — таке воно гладке, впорядковане і чисте в цьому краєвиді холодних попелищ. Поставить спайри, щоб тільки сподобатися і щоб обернутися спиною до минулого, яке цілими днями вистоює у брамах.

Так, пам’ятаю, того дня я їхав на летовище, аби полетіти до Пекіна. Наступного дня мав початися чемпіонат. Міжнародний люд вже збирався на вокзалах. Я мав летіти до Пекіна, а був занурений у минуле. Виїжджав не з Варшави, а бозна-звідки. З глибин власної пам’яті, з глибин пам’яті двох старих людей. Я виїжджав з глибочіні того літнього дня, коли, нишпорячи у шухлядах вуйка, наткнувся на партійний квиток. Було цілком тихо. Десь у глибині дому цокав годинник. Я мав одинадцять або дванадцять років. Відкривав і закривав червону книжечку в палітурці, з фотографією вуйка всередині. Не знав, що подумати. Партія була чимось далеким, невідомим і трохи небезпечним. І смертельно нудним, коли бачив на чорно-білому екрані всіх тих товстих старців. Вони були мертвими у своїх неоковирних костюмах. Натомість вуйко був як живе срібло. Його дрібна постать перебувала у безперервному русі. Він говорив цікаві і смішні речі. Коли я, тринадцятирічний, прийшов вночі із села зовсім п’яний, він лиш сказав, щоб мною заопікувалися. І це була та партія, яка наповнювала нудьгою телевізор і друкувала чорно-білу «Трибуну люду», яку купували лише з необхідності, коли бракувало «Експресу вечірнього»? Та сама? Та вуйко не втратив поваги в моїх очах. Він тільки став таємничішим. Жив ніби паралельно. Обманював отих, а для нас мав усміхнене, людське лице. Так я собі це уявляв. Життя таємне і реальне ніяк не перетиналися. Коли вуйко був у партії? Вночі? Коли нікого не було вдома? Коли ніхто не бачив? Коли часом кудись виходив на цілий день? Таємниця залишалася нерозгаданою і є нерозгаданою досі. Їду S3 до Пекіна і згадую ті дні, коли виявилося, що партійний квиток може лежати серед гумок до пляшечок, старих ліхтариків і бляшаних наконечників для виготовлення ковбаси. Повертаюся до тих днів, їдучи до Пекіна в пошуку бозна-чого. Напевно, аби щось собі з’ясувати, щось ще більше згадати. Будь-яка причина годиться, щоб поїхати тихим і швидким S3 у Китай. Найкраще — не сходячи, без всіх цих пересадок, контролю і штампів. Аби переконатися, що це все має якийсь сенс від перших днів до сьогодні.

Шведська, Столярська, Лєнборська, Літня, Камінна, Ковєньська, Стрілецька, Стальова — туди ми не ходили. З високого насипу видно, що нічого не змінилося. Стальовою до 11-го Листопада, вліво Інженерською, Вілєнською направо до Торгової. Відразу за рогом були ті вузькі сталеві двері з вічком. Не виключено, що я подорожую слідами тих солдатів. Їду в їхні рідні краї, щоб спати на піску або на підлозі в придорожніх домах. Можливо, навіть їх зустрічаю. Вони тепер водії, поліцейські, власники кафе. Згадують службу в Польщі, імена дівчат, міста. Пригадують собі слова. Вони були не набагато старші, ніж я тоді. Зустрічаю колишніх окупантів — і це для мене радість. Дивлюся на їхню країну і мало що розумію. Я тут такий чужий, як вони тоді на Торговій. Я