Читати книгу - "Маріупольський процес"

так багато питань не отримала відповіді. Їхала на зустріч з його містом, його вулицею, оселею, сім’єю, а значить, і з ним самим.

Зворотнього квитка не купила. Не тому, що Ганна Андріївна сказала: ти лише приїдь, а про зворотній квиток не турбуйся. Не тому. Вона не могла навіть самій собі сказати, скільки часу вона буде у Львові. Залежить від відпустки Романа. Її лоскотала-бентежила глибинна світла здогадка: він має приїхати додому в ці дні… Ще й тому вона зібралася у поїздку ретельно й продумано, поскладала у братову спортивну сумку «Адидас» свій велюровий спортивний костюм зі стразами, туфлі на підборах, коротку спідничку та леопардову кофтинку. Усе найкраще, що мала.

13

Таких міст, як Львів, Ольга ніколи не бачила. Сидячи в машині, вона раз по разу повертала голову до Ганни Андріївни, що впевнено тримала кермо у руках, перепитувала: га?… що?… І мама Романа нарешті припинила відволікати її необов’язковими запитаннями зустрічальника: як доїхала? чи холодно було? чи жарко? сусіди не хропли?

Бічним зором спостерігала, як дівчина крутить головою праворуч-ліворуч, як нахиляється, видивляючись щось там нагорі у лобовому склі. Й собі переводила погляд на кам’яні фігури між балконами, на вигадливе обрамлення горішніх віконечок та закрути сецесійної ліпнини на високих картушах будинків. Не заважала гості знайомитись зі Львовом. Подобалося, що місто так одразу захопило її.

Кілька разів Ольга смикнулася. Огороджена червоною стрічкою вирва на забрукованій дорозі була не слідом від снаряду, а місцем ремонту водогону. Пронизливий звук, що розірвав простір, обійшовши їх ліворуч, був сиреною «швидкої», а не свистом снаряда. До цього треба звикнути, але до хорошого звикаєш швидко.

Коли Ольга була маленькою, батьки привезли її у Маріуполь до тітки Люди. Ольга дерла голову вгору, на багатоповерхівки, спотикалася об краї розбитого асфальту, збиваючи носаки нових білих сандалів. Бо такого у них в селі не було – аби високі будинки і вікна над вікнами вгору. Тоді їй звичайні панельки видавалися дивом. Особливо вабили до себе вікна, надто ті, що не заслонені гардинами. Особливо ввечері. М’яке світло торшерів та люстр наповнювало чужі кімнати, допомагало погляду вихопити якусь одну деталь, а далі вже уява щедро малювала картинки з життя щасливих родин. У їхніх затишних оселях не могло бути неприбрано. Там ніколи не траплялося принизливих сварок і п’яного галасу. Там смачно пахло і лунала музика. Там були полиці з книжками. Одного разу Ольга бачила, як при вікні чоловік обійняв жінку. Дитячі очі пожадливо вихоплювали поглядом герань балконів, котів на підвіконні, бабусь за прочиненими рамами. Маріупольські вікна затоплювали душу теплом, обіцянкою, що й вона колись опиниться не з цього, зовнішнього боку, а з протилежного, зсередини, і залишиться там, де живе щастя, радість, благополуччя.

Дитяча потреба зазирати у чужі вікна нагадала про себе у Львові одразу, ще на шляху від вокзалу до будинку. У вікні третього поверху жінка з недбало зашпиленим на потилиці неслухняним волоссям збивала подушку, злегка підкидаючи її перед собою. З балкону другого поверху дивився у підзорну трубу хлопчик, обзирав щось у небі, Ольга глянула туди – на дротах гойдалася зграйка птахів. Львів відкривався назустріч на рівні погляду вгору.

Масивні двері до помешкання. Ручка, якої щодня торкався Роман, ось вона. Деренчливий вхідний дзвінок. «Остапе, це ми!» Чорно-руда Найда пометляла хвостом на порозі, пропускаючи у передпокій; добродушна підсліпувата собака одразу визнала незнайомку.

Вийшов Остап, молодший брат Романа, семикласник, сухо привітався, підхопив речі гості, заніс, за маминою підказкою, до кімнати брата – і зник за своїми дверима. Мама запросила цю Ольгу, нехай нею і займається, а Остап не вітає вторгнення чужинки на територію брата. Брат, може, сам приїде у відпустку, то де він спатиме, цікаво?

Остап схожий на батька, в обох однакові сірі очі. А сині у цій родині – у матері та Романа. Петро Петрович трохи потовкся із жінками на кухні, обтираючи сльози з одного ока, і втік до вітальні, де працював телевізор: там починався випуск новин. Жінки залишились на кухні, великій, у формі неправильного чотирикутника, з нішею-заглибиною, вузькою комірчиною та високим вікном, що виходить просто на вулицю, на трамвайну колію.

Це була ідея Ганни Андріївни – запросити до себе дівчину Романа. Те, що це його дівчина, вона зрозуміла тієї доби, що залишалася у її хаті, бо не мала сили одразу повернутися додому. Петро Петрович не зрозумів пропозиції дружини, але, знизавши плечима, сказав: роби як знаєш, запрошуй, коли хочеш. Вони щойно пережили майже два тижні невідомості, уже другий за це жахливе літо, коротший, але такий же виснажливий період непевності. Петро Петрович ковтав таблетки від тиску. Тримав їх на підвіконні вітальні, яка водночас була їм із дружиною за спальню, достатньо було розкласти диван. І на роботі ховав таблетки у верхній шухляді з паперами, у куті. Про всяк випадок.

Дружина у найважчі дні демонструвала дива самовладання, після роботи ходила у басейн, казала, що мусить себе навантажувати фізично, аби не збожеволіти, і бути у формі, щоб подобатися синові. Коли нарешті почули голос Романа, плакали удвох, обійнявшися. Доля зглянулася над ними вдруге. Ганна Андріївна обтерла сльози тоді й сказала чоловікові: запросимо цю дівчину до нас, я дещо у молитвах обіцяла, одна з цих обіцянок – запросити цю дівчинку до нас, бо вона далі Маріуполя ніде не бувала.

Був ще один важливий момент. Ганна Андріївна ще там, на сході, відчула, як Ольга ставиться до її сина. Вони про це не говорили, але й без того було зрозуміло. А син їй днями таке видав: добре, ма, що запросила, бо якби зараз можна було щось планувати, думати про майбутнє, а не жити одним днем, то сказав би тобі, ма, що це твоя майбутня невістка.

Цього вечора Ользі показали Львів з висоти його пагорбів, поїздили легковиком, зупиняючись на нижньому оглядовому майданчику Високого замку, на Калічій горі, на вулиці Старознесенській. Наступного дня усі розбіглись хто куди – Петро Петрович у свою контору, Ганна Андріївна в університет, Остап до школи. Ольга пообіцяла, що не заблукає, й вирушила до центру сама.

Оце так відкриття: місто Романа розмовляло різними мовами. Ольга чула не лише українську, але й російську, англійську, польську. Ніхто на чужинців не озирався, не витріщався. Ніхто на таких, як вона, не дивився зверхньо, на запитання про вулицю, скажімо, Краківську не відправляв на вулицю, скажімо, Під дубом. А Ольга між тим була готова до подібних ексцесів… Вона никала містом з мапою