Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

опитувалась угадати, котрий саме з нас посланець. Та одна матрона стояла за два ступні від неї. Вже корпусні підбирали клумаки, які треба було виносити. Час спливав. Я барився коло свого клумака, вдаючи, ніби вій слабко зав’язаний. Чи ця матрона так і не відвернеться? Невже мені судилась невдача? І саме тоді якась жінка пустотливо зачепила одного з корпусних — підставила ногу, щоб він зашпортнувся, чи вщипнула його, чи там що. Матрона зиркнула в той бік і гостро вибештала провинну. Так ось, я не знаю, чи то було вчинено зумисне, аби відвернути увагу наглядачки, але я знав, що то моя нагода. Рука моєї жінки зронилася з колін набік. Я нахилився, щоб підняти свій клунок. Нахилений, я тицьнув їй у руку свого листа й одержав інший навзамін. Ще мить, і клунок опинився на моєму плечі, а погляд матрони звернувся знов на мене, що забарився останнім, і я поспішив наздогнати своїх товаришів. Листа від тої жінки я передав кочегарові, а від нього він потрапив через перукареві руки до в’язня, що переховав був мій дріб’язок, і нарешті до довгострокача на другому кінці ланцюга.

Часто ми передавали листи такими заплутаними лініями зв’язку, що не знали ні відправника, ні адресата. Ми були тільки проміжні ланки. Десь якось котрийсь арештант тицьне мені в руку цидулу і скаже передати далі по ланцюгу. Всі такі послуги були ласкою, за яку згодом мусило віддячитись, коли матимеш справу безпосередньо з автором послання. Вся тюрма була обснована мережею ліній зв’язку. А ми, контролюючи всю ту систему, природна річ, — адже ми наслідували капіталістичне суспільство, — здирали тяжке мито із своєї клієнтури. То було платне обслуговування і ніщо інше, хоча вряди-годи ми прислужувалися і за так.

Весь час свого побуту в тій тюрмі я був нерозлийвода зі своїм товаришем. Він для мене зробив чимало і сподівався не меншого й для себе. По виході на волю ми з ним мали вдвох пуститись у забрід і, звісно, разом-таки вершити «оборудки». Бо мій товариш був злочинець — о, не чистої води діамант, а так собі, дрібний злодіяка, здатний вкрасти і пограбувати, вломитися в чужий дім, а при скруті то й душу з кого випустити. Не одну годину просиділи ми з ним за мирною бесідою. На найближче майбутнє він мав собі на думці дві-три оборудки, де знайшлася б і мені робота. І я теж планував подробиці вкупі з ним. Мені доводилось немало обертатися поміж злочинців, тож мій товариш і гадки не гадав, що я тільки морочу його, пускаючи блахмана в тридцять днів завгрубшки. Я в нього уходив за справжняка, подобався йому, що був не з дурників, а трохи, мабуть, і просто сам по собі. Звичайно, я не мав жодного наміру приставати до нього і пускатись на мерзенний шлях дрібного злочинства; та був би я останній йолоп, якби відкинув усе те добре, що давала мені його приязнь. Якщо ступаєш по розжареному приску в пеклі, нема коли перебирати стежками. Так було й зо мною у виправняку округи Ері. Я мусив або накладати з «кодлом», або впиратись рогами на хлібі та воді; а щоб лишатись у «кодлі», я мав зберігати добрі стосунки зі своїм товаришем.

Життя в нашій тюрмі не було одноманітне. Що не день, то й пригода: в когось напад хвороби, хтось там збожеволів, десь побились в’язні або корпусні понапивалися. Джек Сновига, один з простих корпусних, був «центровою» зіркою на нашому обрії. Він був справжнім «професякою», таким, що й «кат його не візьме», отож мав усілякі пільги від старших корпусних. Джо Пітсбург, другий корпусний, звичайно товаришив Джекові Сновизі в його пиятиках; і в цієї двійки було таке прислів’я, що виправняк округи Ері єдине місце, де можна «набратись», не боячись арешту. Не знаю довідно, та мені казали, що вони заживали калій-броміду, правдами й неправдами добутого в аптеці. Однак добре знаю, що яку б вони там хирю не заживали, наджулювались вони часом до синього пороху.

Наш корпус був просто якесь кишло, напхане різним набродом і потолоччю, відметами та відсівками суспільства — спадково неповноцінними, дегенератами, каліччю, вар’ятами, недоумками, епілептиками, покручами, недолугами, одне слово, людською почварністю. Тим-то нападів хвороби ми мали невиводно. Ці напади були, немов пошесть.

Тільки найде на одного, так інші й собі за ним. Я бачив, як по сім чоловік ураз корчились долі, гидячи повітря своїм вереском, а ще стільки ж біснуватих шаленіло, репетуючи, по цілому корпусу від гори до низу. Для цих нещасних ніколи нічого не робилось, хіба що їх обливали холодною водою. Марно було б посилати за лікарем чи студентом-медиком. їх не вільно було клопотати з приводу таких незначних і буденних випадків.

Був там один молодий хлопець-голландець років вісімнадцяти, на котрого находило найчастіше. Звичайно з ним то бувало по разу на день. Через це ми й тримали його на першому поверсі якомога далі в кінці того ряду камер, де самі жили.

Після кількох нападів, що спіткали його в тюремному дворі, наглядачі махнули на нього рукою, і він сидів цілий день у камері, разом з одним кокні для товариства. Та з того кокні пожитку було мало. Щойно голландець заведеться, як кокні вже заціп із жаху.

Голландець не знав ні гу, ні ме по-англійському. Він був син фермера і відбував дев’яносто діб за якусь бійку. Перед нападом він заходився вити і вив, наче вовк. А падь нападала його навстоячки, і це було для нього страшенно невигідно, бо в пароксизмі він завжди кінчав тим, що падав стовбула долі. Зачувши протягле вовче виття, я звичайно хапав мітлу й біг до його камери. Ну, а що корпусним ключів таки не довіряли, то дістатись до нього я не міг. Він завжди стояв посеред своєї вузької камери, здригаючись із корчів і, закотивши очі під лоба, аж видніли тільки самі білки, голосив, мов стеряна душа. Як я не силкувався, так ніколи й не домігся від кокні якоїсь допомоги. Поки той стояв і вив, кокні забивався скулиніг на верхню койку і тремтів, утнувшись перестрашено в ту страхітливу поторочу з закоченими очима, що все вила й вила без угаву. Йому теж було не з медом, бідоласі кокні. У нього й самого не з лиха міцно глузд голови тримався. І то диво, як він і собі не зваріював.

Я тільки й годен був пособити, що мітлою. Я просував її крізь грати, підводив