Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

й ритмічна дискотечна музика. Лондонська молодь тусувалася, перетікала з одного клубу в інший.

«Може, і мені рвонути?» – подумав, жадібно дивлячись укотре на відчинені «музичні» двері, Віктор.

Але ноги йшли прямо. У шлунку гуляв вітер. Думки відлічували фунти, на які Віктор поміняв триста доларів. Фунтів виявилося набагато менше, аніж доларів, і це засмучувало. Тим більше, що Віка якось поскаржилася на дорожнечу в Англії, сказавши, що те, що в Америці долар коштує, в Англії вже на фунт тягне.

Коротше, коли залишились усі ці дискоклуби позаду, Віктор із полегшенням зітхнув. Але голод від цього не пропав. Голод зупинив його біля дешевого на вигляд кафе, в якому сиділи кілька негрів і якийсь араб їв широкий плаский бутерброд просто біля стійки.

Віктор безбоязно штовхнув скляні двері. На нього ніхто не обернувся, ніхто не подивився. Це йому сподобалося.

Чоловік за стійкою, смаглявий і вусатий, у запраній білій кухарській куртці, щось ввічливо запитав по-англійськи.

Віктор кивнув замість відповіді, потім опустив погляд на праву частину стійки, де під склом лежали зразки нескладної їжі, пропонованої в цьому закладі.

Біля кожного зразка стояла ціна. Віктор вибрав довгий запечений багет, із якого виглядали краї шинки. Ткнув у нього пальцем.

Виклавши за багет три фунти, він уже простягнув руку, але смаглявий працівник англійського громадського харчування засунув спочатку багет у мікрохвильову піч.

Нарешті, отримавши його в руки, тепленький і апетитно запашний, Віктор вгризався в багет і, жуючи, відійшов до столика. Сів.

У кафе зайшли двоє смаглявих хлопців. Привіталися з барменом. Але не по-англійськи.

Він поставив у магнітофон касету, і в кафе зазвучала приємна і дивна напівсхідна музика. Наївшись, Віктор відчув себе веселіше. Йдучи далі по вулиці, побачив паб – англійську пивницю. Що і як тут робити, він уже знав – після розмови з Рефатом вони з Войтеком сходили в один паб поряд із готелем, випили там темного ірландського пива. Як воно називалося? Здається, «Мерфіс».

Віктор зайшов у паб, узяв келих «Мерфіса», сів на дубову лавку. Оглядівся. Звичайні люди сиділи зі своїми келихами, втупившись у великий плаский телевізійний екран, який звисав зі стелі. На екрані йшов футбольний матч. Коментатор майже гарчав од люті.

«Якби ще щось зрозуміло було!» – подумав Віктор, але вже без відчуття комплексу неповноцінності.

Допив пиво, знову вийшов на вулицю і продовжив шлях у бік готелю.

У номері роздягся. Ввімкнув телевізор, наклацав музичний канал і залишив його співати й показувати танцюючих дівчат. А сам дістав із піджака конверт із фотографіями від Войтека. Вдивився в обличчя. Якщо Рефат не помилявся, то допомога його була величезна. Фотографії без прізвищ значно більше означають, аніж прізвища без обличчя.

Надивившись на фотознімки, Віктор відчинив холодильник-бар. Подивився жадібним поглядом на вибір маленьких пляшок, облизнувся і знову зачинив. Войтек йому вже сказав, що за ціною кожна така мікропляшка коштує дорожче, ніж літрова в магазині.

«Гаразд, – подумав Віктор. – Завтра що-небудь у магазині купимо і, може, з Войтеком розіп’ємо. Хороший хлопець! Видно, що років на десять, якщо не більше, старший, а почуваєшся з ним легко, як на рівних!»

Годинник показував одинадцяту. Віктор заліз під легку ковдру, стискуючи в руці телевізійний пульт. Під голову підклав другу подушку і втупився в черговий кліп. Настрій був хороший. Його повільно хилило до сну. Ось-ось наблизиться легкий сон, і тоді – клац пультом – і погасне екран. І вставати не потрібно.

Щоправда, ці комфортні розрахунки Віктора не здійснилися. Заснув він під неголосну музику телевізора, який усе ще працював. А прокинувся дуже скоро від обережного стуку в двері.

– Відчинено! – сонно сказав він і тільки після цього зрозумів, що справді залишив двері відчиненими. Ключ лежав на столі біля карафи.

У дверний отвір прослизнула перекладачка Віка в строгій чорній спідниці по коліна та смарагдового кольору блузці. На щоках провинний рум’янець, очі мокрі. Швидко зачинила за собою двері, скинула туфлі.

– Вибач, – сказала неголосно. – Ледве-ледве від цього шведа відбилася! Потягнув мене спочатку в бар, а потім до себе хотів затягнути. Можна, я тут побуду?

Віктор кивнув. До нього поступово доходила абсурдність ситуації – потрібно б устати, але він уже роздягся, а одяг кинув за ліжко до балконних дверей.

Просити ж Віку відвернутися було якось незручно, по-хлоп’ячому.

– Ванна там? – запитала вона раптом, показавши поглядом у бік короткого коридорчика.

Як тільки вона зайшла у ванну кімнату, Віктор схопився, з армійською швидкістю одягнувся і навіть поправив ковдру на широкому подвійному ліжку. Сів у крісло і став чекати. Йому раптом здалося, що в ресторані Віка була одягнена по-іншому, якось веселіше. Але, може, це тільки здалось, адже насправді він не пам’ятав, у що вона була одягнена, він просто не звернув на це уваги.

– Ну от, – мовила Віка, входячи в кімнату.

Віктор підвівся. Побачив, що блузку Віка випустила, й одразу її вбрання набуло зовсім не ділового і не строгого вигляду.

– У тебе є що-небудь випити? – запитала, підійшовши до столу, Віка.

Поправила своє волосся.

– Тільки там, – Віктор кивнув на бар.

– Можна я що-небудь візьму?

Віктор кивнув.

Вона опустилася навпочіпки, відчинила дверці бару-холодильничка, заглянула всередину. Взяла пляшку «Кампарі» та пляшку апельсинового соку. Підвелася, злила те й інше в одну скляночку. Потім обернулася.

– А ти що будеш?

Віктор щонайменше не чекав такого запитання. Він знизав плечима.

– Може, коньяку?

– Добре, – погодився він.

Отримавши в руки скляночку з коньяком, Віктор підніс його до рота і затримав біля губ, подивившись на Віку.

Вона підійшла, простягла свою скляночку назустріч. Поцокалися.

– Ти вибач, – Віка збентежено всміхнулася. – Робота примушує іноді робити те, що зовсім не хочеться. Але ж інакше сиділа б у Києві…

«А чим у Києві погано?» – подумав було Віктор, але промовчав.

І правильно зробив, бо Віка викладала далі свою непотривожену думку.

– …і світу б не побачила, і невідомо ще де б працювала! Може, якою-небудь секретаркою. А так усе-таки в Лондоні…

Віктор кивнув. Цей кивок, немов схвалення вибору, надихнув її на щиру усмішку. Вона ще раз простягла свою склянку, і вони знову поцокались, але цього разу обоє вже пригубили.

– Думаєш, мені там у ресторані цікаво було? – запитала вона, відкинувши назад за вухо локон, що сповз на лоб. – Ні-і, мені вже ці ігри набридли, але потрібно… Якби взяти і змінити усе в житті, але так, щоб тут залишитися… чи в Париж поїхати…

У її голосі зазвучали мрійливі романтичні нотки. Віктор відчував, що йому хочеться просто мовчати і слухати, щоб Віці було затишно і