Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

добре. Тільки одна думка промайнула в голові, вколовши свідомість: а як він проводжатиме її невідь-куди по нічному Лондону?

Але і цю думку він якось пропустив мимо. Коньяк був непоганий, але все-таки гірший за вірменський.

– Зроби голосніше, – попросила раптом Віка, глянувши на екран телевізора. – Це «Тейкзет», вони вже розпалися.

Віктор виконав її бажання і тут же спіймав на собі вдячний погляд дівчини.

– А з тобою легко, – сказала вона і стенула плечима. Вони сиділи і дивилися-слухали кліпи. Потім він іще раз дозволив їй вибрати що-небудь у барі. І сам теж отримав. Цього разу – ром, але оскільки склянку він не сполоснув, то ром був із запахом коньяку. Нічого особливого і смачного, але за язик щипав.

У якийсь момент Віка знову пішла до ванної, її не було хвилин п’ятнадцять. Віктор чув крізь музику дзюрчання душу.

Вона вийшла, загорнута у великий махровий рушник.

– Уже пізно, я не хочу, щоб ти їхав мене проводжати.

І вона пірнула під легку ковдру, відштовхнула подушки вбік.

Віктор розгубився.

– Вимкни телевізор, уже пізно! – прошепотіла Віка. У темряві Віктор роздягся і теж обережно забрався під ковдру. Тут же наткнувся на її теплі руки.

– Ти не бійся, я теж заміжня!.. Не бійся!..

Його руки швидко звикли до її пружної шкіри. Її гострі нігті наче спеціально дряпали його спину, плечі, але йому не було боляче. Він просто відчував це, сам щосили притискаючись до Віки. Напруження, що виникло в нім через її тепло та близькість, шукало розв’язки. «Маячня якась!» – шепнула йому думка. Він крутнув головою, проганяючи її. Плоть долала спротив і перемогла. Він піддався Віці, наче сам був жінкою. А вона шарпала його жорстко, з якимось внутрішнім болем. Подряпини на спині вже починали зудіти, але він не звертав на них уваги. Час від часу вслід за ковзанням її руки по його спині залишалася холодна доріжка металу. Немов опік холодом.

«Це її обручка», – зрозумів він.

47

Ранок для Ніка цього разу настав о пів на першу. Знову на вулиці панувало осіннє сонце, і його жовті промені, що падали на підлогу кімнати, здавалися густішими та насиченішими за літні.

Сахно похропував на своїй половині, а біля дверей стояла, як і минулого ранку, коричнева шкіряна валіза. Тільки тепер її присутність не викликала у Ніка ніяких запитань. Він тільки здивувався, як швидко деякі речі знаходять хазяїв і стають частиною інтер’єру.

Одягнувся. Озирнувся на Сергія – той усе ще щасливо похропував уві сні, уткнувшись носом у подушку.

Згадався минулий вечір і ніч, тиха стрільба по невидимих Нікові собаках і телефонний дзвінок без відповіді. Тут же пам’ять нагадала і про гроші, які обіцяли залишити в поштовій скриньці. Адже, прокинувшись, Сахно напевно щонайперше про них запитає.

Нік спустився вниз, знайшов свою поштову скриньку і справді витягнув звідти конверт.

Повернувшись у квартиру, перевірив вміст – тисяча марок. Не надто багато, але й немало. Сума видалася якоюсь оптимальною, як допомога з безробіття або зарплата.

Узявши сто марок, Нік залишив конверт на столі, а сам вирушив у магазинчик на сусідню вулицю.

Коли повернувся з паперовим пакетом, у якому лежали дві пляшки червоного вина, пляшка «Смирновської» та пиво, Сахно вже робив зарядку, стоячи лицем до вікна на своїй половині кімнати.

– Ну як? – запитав він, обернувшись.

– Усе гаразд. Гроші в конверті. Вино та горілку купив, тож можемо сьогодні й випити!

– Ага, – посміхнувся Сахно. – Відсвяткувати початок мисливського сезону!.. Вип’ємо, обов’язково вип’ємо. Ти, до речі, молока черепасі купив?

Нік розгублено всміхнувся. От про що, а про молоко для черепахи він і не згадав. Він узагалі сьогодні ще не згадував, що живуть вони тут не вдвох, а втрьох із черепахою.

– Ось так ти тварин любиш! – напівжартома мовив Сахно.

– Гаразд, зараз сходжу, – пообіцяв без особливого ентузіазму Нік.

– Сходи-сходи, а я поки що лисицю розігрію! – пообіцяв Сахно.

Нік уже виходив, коли Сергій гукнув його.

– Ти яке вино купив? – запитав він.

– Червоне.

– А скільки?

– Дві пляшки.

– Візьми ще одну й купи буханець хліба, такий круглий, знаєш?

Нік зрозумів, що має на увазі Сергій.

– «Міну» заряджати хочеш? – запитав він.

– Ага, – Сахно кивнув. – Друзів пом’янемо…

Нік знизав плечима і вийшов.

Ідучи безлюдною вуличкою під теплим німецьким сонцем, Нік раптом відчув тремтіння на шкірі. На сьогоднішню реальність раптом нашарувалось якесь минуле відчуття, інша прогулянка іншою вулицею під іншим, але теж теплим сонцем. Де це було? Куди він тоді ішов? Згадалося повітря, його свіжість, його вологість. Поблизу була річка. Саратов! Він ішов до них, до Тані й Володьки, які чекали його на дачі саратовської рідні, де вони разом відпочивали. Господи, коли це було?

Згадалася буржуйка, що стояла в кутку великої кімнати. Буржуйка, яку вони ніколи не топили. Її зробив дід Тані, слюсар якогось саратовського заводу, на випадок, якщо доведеться на дачі зимувати. Зараз, напевно, ще тепло й там. Але що буде далі? Скільки їм там жити й чекати? Адже він просив Івана Львовича відправити їм телеграму, що він затримується максимум до кінця літа. А тепер уже осінь, тепла німецька осінь. Що тепер? Може, послати їм звідси листа? Нічого не пояснювати, а просто вибачитись і попросити ще потерпіти.

Сергій критично розглядав круглий, але невеликий буханець, куплений Ніком. Принюхувався до нього, наче він міг бути отруєний.

– Із кмином, чи що? – запитав він.

– Там інших не було, тільки нарізані в пластику!

– На що вони хліб перетворили! – Сахно похитав головою. – Гаразд, діставай ножі та виделки!

Поки Нік виставляв на стіл тарілки та виделки-ножі, Сергій налив у блюдце молока. І покликав: «Ніна! Ніна!»

Нік здивовано обернувся.

– Ти що, їй уже ім’я дав? – запитав він.

– Так, – кивнув Сахно.

– А ти впевнений, що вона – дівчина?

– Це її проблеми! Черепаха – завжди жіночого роду.

– Авжеж, – із посмішечкою погодився Нік.

Черепаха занурила маленьку мордочку в блюдце з молоком, і задоволений Сергій підійшов до столу. Відкоркував горілку й налив по чарці. Потім заглянув у холодильник і витягнув звідти шматок ковбаси.

– Ну що, за собак! – Він підняв свою чарку. – Пом’янемо!

Поцокались і випили одним ковтком.

– На поминках не цокаються, – сказав Нік.

– Та які ж це поминки, – Сахно пильно оглянув стіл. – Це так, святковий обід. Треба ж розслабитися!

Він узяв у руки маленький гострий ніж із чорною пластмасовою ручкою. Поклав буханець на таріль, і в його обличчі Нік раптом побачив недоброзичливу зосередженість. Сергій дивився на буханець хліба, як на ворога, якого готувався вбити. Повільно