Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

зауважив нотар Пекорілла, — типовий для злочину на любовному грунті. Незважаючи на ризик, месник хоче, щоб його жертва по одержанні попередження знову катувалася своєю провиною і заздалегідь умирала зі страху.

— Воно-то так, але аптекар не вмирав зі страху, — втрутився викладач Лаурана. — Того вечора, прочитавши листа, він трохи схвилювавсь, але потім заспокоївся і навіть жартував з цього приводу.

— Звідки вам знати, що людина приховує в душі? — озвався нотар.

— А яка потреба приховувати? Якщо ворухнулися якісь підозри щодо анонімника, то найпростіше…

— … поділитися ними з приятелями і вахмістром карабінерів, — ущипливо виснував нотар.

— А чом би й ні?

— О мій любий друже! — здивовано, з лагідним докором заявив нотар Пекорілла. — Уявіть собі, мій любий друже, що аптекар Манно, хай йому земля пером, у хвилину кволості чи нападу божевілля… Адже всі ми люди, еге ж?

Шукаючи підтримки, він обернувся до присутніх, і всі дружно закивали.

— Аптеку найчастіше одвідують жінки, а вони вважають аптекаря мало не своїм лікарем… Словом, для мужчини спокуса… Гарна дівчина чи молода жінка… Признатися, ваш слуга покірний по знас, чи грішив з прекрасною статтю небіжчик, але хто може заприсягтися.

— Ніхто, — погодився дон Луїджі Корвая.

— Ось бачте, — вів далі нотар. — І я навіть наважусь сказати, що деякі підстави для такої підозри є… Чого гріха таїти: небіжчик одружився з розрахунку. Досить подивитися на його благовірну, горопашну, щоб пропали всякі сумніви, жінка вона доброзвичайна, чеснотлива, це все так, але ж на вроду не вдалася…

— Він вибився із злиднів, — додав дон Луїджі, — і як усі, хто злидарював, був скупуватий і навіть жадібний, надто замолоду… Потім, уже після одруження, коли він забагатів за стойкою аптеки, він змінився. Та й то лише зовні.

— Саме так: лише зовні. Бо в глибині душі він залишався людиною замкнутою, потайливою. Але не в цьому суть. Згадайте, як він поводився, коли мова заходила про жінок?

На це нотареве запитання тут же озвався дон Луїджі:

— Він не пускав ні пари з уст, лише слухав.

— Авжеж, а це певний знак, що він не з тих, хто про жінок базікає, він воліє за краще діяти. Іноді він усміхався, мовляв: «Ви балакуни, а я практик». До того ж треба врахувати, що він гарний з себе.

— Всі ваші здогади, любий нотарю, нічогісінько не доводять, — промовив викладач Лаурана. — Даймо, що аптекар ославив дівчину чи, висловлюючись мовою старовинних романів, насміявся з молодиці — навіть якщо це правда, все одно дивує, чому він після одержання листа не поділився з вахмістром своїми підозрами щодо анонімника.

— Я вам скажу чому. Коли людям доводиться обирати, що краще: віднайти вічний сумир чи втратити родинний, багато хто воліє перше, — втрутився в суперечку комендаторе Дзерілло з таким виглядом, ніби шкодував, що він досі ще не мав нагоди зробити такий вибір.

— Але вахмістр, виявивши такт… — ще раз спробував заперечити викладач Лаурана, — міг би…

— Дурниці! — урвав його нотар і одразу додав: — Пробачте, але я розтлумачу вам усе згодом.

Похоронний кортеж уже прибув до каплиці, до вшановували пам'ять покійних, а нотар саме мав виступати з надгробним словом про небіжчика аптекаря.

А втім, викладач Лаурана не потребував нотаревого пояснення, він і сам знав, що сказав дурницю.

Того самого вечора після похорону поліцейський комісар дуже обережно, непрямо, натяками намагався з'ясувати у вдови Манно, чи не з'являлася в неї бодай колись, адже таке може трапитися з кожним, тінь, лише тінь підозри, що її чоловік крутить роман. Ні-ні, до зради тут могло й не дійти, проте, можливо, якась жінка, спокусниця, вчащала до аптеки, коротше кажучи, чи не було чогось у у цьому дусі. Поліцейському комісарові досить було якоїсь легенької зачіпки. Проте вдова відповідала незмінно й твердо:

— Ні!

І все ж поліцейський комісар не здався. Він запросив до себе служницю і, по-батьківському розмовляючи з нею, по шестигодинному допиті вирвав у неї признання, що одного разу в аптекаревій родині була невеличка сварка. Подружжя посварилося через одну дівчину, котра, на думку хазяйки, занадто часто приходила до аптеки. Аптека, містилася на першому поверсі будинку, і хазяйці, при бажанні, легко було перевірити, хто прийшов чи пішов.

Запитання: А що ж на те хазяїн?

Відповідь: Він усе заперечував.

Запитання: А що ви про це думаєте?

Відповідь: Я? А до чого тут я?

Запитання: У вас, як і в хазяйки, теж виникли підозри?

Відповідь: Ніяких підозр хазяйка не мала. Просто їй здавалося, що дівчина надто вже козириста, ну, а ви ж самі знаєте, люди не з каменю.

Запитання: Надто козириста? Та ще й дуже гарненька, еге ж?

Відповідь: Як на мене, так собі. А що козириста — то це те слово.

Запитання: Отже, козириста, тобто, метка, моторна, коротше, грайлива. Ви це мали на увазі?

Відповідь: Авжеж.

Запитання: А як її звати, цю дівчину?

Відповідь: Не знаю. — Згодом на це запитання служниця відповідала по-різному: — Я її не знаю, не бачила ні разу, хоча ні, якось бачила, але навіть обличчя не пам'ятаю.

Допит тривав від 14.30 до 19.15, і за цей час служниця раптом згадала не лише ім'я, а й вулицю, номер будинку, імена, вік усіх родичів до п'ятого коліна і ще силу-силенну подробиць про козир-дівку.

Рівно о 19.30 дівуля поставилася перед поліцейським комісаром, а її батько залишився чекати біля воріт казарми. А о 21.00 до хати дівулі заявилася її майбутня свекруха разом з двома подружками, повернула золотий браслет-годинник, брелок на ключі, краватку і дванадцять листів, зажадавши теж негайного повернення обручки, браслета, шлюбної фати і дванадцяти листів. Швидко впоравшися з прикрою церемонією, що ставила хрест на заручинах, екс-свекруха зауважила глумливо:

— Пошукайте собі іншого бовдура, — тим визнавши, що син її не дуже тямовитий, оскільки обрав своєю судженою ту, яка гуляла з аптекарем.

Ця заява вирвала з грудей дівулиної матері обурений лемент і страшенно розлютила родичів, які одразу позбігалися. Але перш ніж вони оговтались і накинулися на кривдницю, стара разом зі своїми двома приятельками втекла. Вискочивши надвір, вона голосно, щоб усі сусіди почули, зарепетувала:

— Лихо не без добра. І невже його не могли вбити раніше, ніж мій син посватав цю хвойду?

Вона натякала на долю аптекаря, якого, отже, вдруге за один день вшановано прощальною промовою.

3

Прочитавши купу рецептів і вислухавши свідчення лікаря, який писав ці рецепти, поліцейський комісар переконався, що часті візити дівулі до аптеки були викликані недугою її одинадцятирічного брата. Менінгіт остаточно підірвав здоров'я брата: він став заїкою, забудьком