Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

Після кожної його битви держави вагались би: чи ще не зарано визнавати його? «Vederemo», — сказав папа. «Побачимо». Але союзникам короля Франції врешті це теж набридло б, і вони б утратили і надію, і терпіння. — Несподіваний гострий погляд прямо послові в очі.

Той зрозумів — це слушна мить, але не знав, з чого почати. Він чекав, що його засиплють докорами; а Єлизавету, виходить, зовсім не обурюють ті фатальні чутки, — вона говорила так, ніби вони правдиві, і вдавала, ніби це бажане для неї. Морней не вірив їй. Велика протестантка не може втратити ні надії, ні терпіння, коли її союзник непохитно триматиметься їхньої віри. Це вона казала не про себе, її підозри стосувались інших. Морней припустив, що під личиною старості й покори вона ховає свою всім відому пристрасть до істинної віри, і те, як вона повертає розмову, не суперечить цьому. «Час квапить; гляди, не схиб! Не признавайся, що король може відступитись. Вона вивіряє тебе, щоб ти заговорив відверто. А ми так і говоритимемо — ми це можемо, не боячись. Мій король не зречеться віри!»

Всього одну мить Морней підбадьорював себе такими словами, і до нього вже повернулись як давно вироблена дипломатична вправність, так і вся його душевна сила. Отож він почав помірковано: перелічив успіхи нової віри та боротьби за визволення людства. Це ж одне й те саме, і якраз тому протестантство завойовує світ. Венеція, найстародавніша республіка, визнала короля Франції, вона розраховує на нього і на його діла, щоб відмежуватись від Рима. Сам папа мусив сказати: «Побачимо», — бо він не зможе довше піддавати анафемі державця, за якого стоїть пів-Європи.

— Це ж єдиний державець, що підносить меча проти Іспанії,— повторив Морней власні Єлизаветині слова. — І нехай Іспанія, вже занепадаючи, ще збиває армади, хай вона ще тисне на народи, мов труп, — на що вона здатна і чого досяне? Проти неї не тільки одинокий герой і державець, що підносить меч: проти неї народи Європи, боротьба за визволення людства. Хай ця боротьба знає і відступи, та з відступу переходять у наступ; хай вона зазнає й поразок, але тим певніш розгорятиметься. Мій король стоїть і бореться на твердому грунті: така воля божа в історії.

Королева слухала й мовчала. На обличчі в неї був шанобливий вираз, мов у школярки, а врешті вона нахилилась низько над столом, зіпершись підборіддям на долоню. У Морнея майнула думка: «Цією промовою я граю комедію, а вона вчиться у мене майстерності. Оце й усе?» Але він не мав часу обмірковувати це враження. Його мета — захопити, переконати королеву. Але чим? Усі справжні факти вже названі. «Я вже так уклав їх, як мусять вони лежати, щоб довести непохитність мого владаря в істинній вірі. Ні, марна річ! — визнав Морней. — Я не можу йти ще далі, бо він не залишиться вірним їй. Він її зречеться». Це була перша незаперечна істина, яку відкрив у ту хвилину Морней, і випливла вона з його власної промови під схвальним поглядом королеви Англії.

Він відірвав руки від билець крісла, вільно опустив їх, відвів погляд. І враз наважився: підвівся, притис праву руку до грудей і сказав просто:

— Визнаю. Мій король зречеться нашої віри. Він готується до смертельного стрибка — і сам так це називає.

Єлизавета мовчки притакнула: ми одної думки. Але чому лиш тепер? Морней відповів:

— Бо хоч це і якнайочевидніша річ, та водночас і неправда. Двадцять років боротьби за нашу віру теж не менш очевидні, їх нічим не зітреш. У серці він не може зректися.

Вона здвигнула плечима: ну, то зречеться не в серці. Морней заговорив твердіше:

— Він уже п'ять разів міняв віровизнання. Тричі це було нещиро, під примусом, з необхідності. Цей раз буде четвертий. І теж ненадовго. Я ручуся, бо знаю. Мій король має, щоб стати великим, тільки боротьбу за нашу свободу, без неї він не мав би нічого. Ваша величносте, запам'ятайте цей день і скромного слугу, що дав вам добру пораду. Не сприймайте зречення мого короля поважно, не позбавляйте його своєї приязні й підтримки. — Морней перевів дух, щоб наважитись на дальші, останні слова; чи, власне, вони й зродились у нього, поки він переводив дух:

— Король Франції заснує у своїй країні власну церкву: об'єднає обидва віровизнання, а папу з нашої релігії усуне. — 1 рішуче, бо тепер уже сам усе збагнув і усвідомив, докінчив готовою формулою: — Imminet schisma in Gallia[41].

Єлизавета подивилась на нього, задоволено покивала головою і тільки й відповіла, що з ревності він спроможен на те, чого йому не дала природа: на поетичний вимисел.

— Si natura negat, facit indignatio versum[42],— сказала вона. Правда, це означало також: «Усе це ваша вигадка, і ви несповна розуму». Але вона говорила приязним тоном. А далі почала його напучувати:

— Ваші слова про боротьбу за свободу, мій любий, дуже гарні. Це все, що він має, щоб стати великим. І тому він навіть після переміни віри воюватиме з його католицькою величністю королем Іспанії й перемагатиме його. За це я певна й буду його підтримувати. Але боротьба за віру… — Єдина гостра нота прозвучала в її голосі.— Пане дю Плессі, де ви були останні десять років?

Він зрозумів: «Я програв і більш не потребую прикидатись, а можу говорити як християнин». І сказав:

— Славити бога не менш важливо, ніж служити державцеві.

Почувши ті слова, Єлизавета наче враз постаріла зовсім.

— З такими думками готуйтеся до нового вигнання, — тремтячим голоском промовила вона, зворушена, здавалося, до сліз. — Ви наділені силою уяви й силою переконання. Ви таки добре напосілись на мене, але я стара королева й знаю, як воно буває. Ваш владар обніматиме вас, протестантів, бо в нього нібито добре серце, та як ви по-справжньому почнете йому опиратись, він почне стинати вам голови. Я й сама так робила зі своїми католиками, тільки що не обнімала їх. А воля божа — тут вона така, там інакша. Стинати голови… — повторила стара жінка скрушно і якби вона говорила інакше, у подобі самодержиці, звичнішим своїм ясним голосом, це прозвучало б огидно й нестерпно. Уже й тепер Морнеєві хотілось утекти.

Вона ще сказала, немов згадавши про нього:

— Але вас я порятую! Вам не станеться нічого, за вас я заступлюсь перед ним. Ви служили мені, як своєму королю, а такого я не забуваю. Але як його посол ви до мене більш не з'явитесь.

З кожним словом вона ставала