Читати книгу - "Биті є. Макс"

вас звичайні дрібниці?

– Ні.

– Епохальна подія, що віщує підвищення і гроші?

– Ні.

– Досить «ні»!

– Просто… ти подобався мені, – відповідає Скачко буденно і щиро.

– Маячня! – лють не вщухає. Що вона верзе, ця огидна продажна шльондра?! І чому «подобався»? Уже ні? Не задовольнив похоті?! – Скільки я тобі винен?

– Ніскільки, – уже вдяглася. Тремтить.

– Працюй…

Мовчки геть. Макс роззирається: на білій стільниці червоні плямки крові. Ціпеніє. Так он чому білий стіл… Щоб розпізнавати незайманих… людей…

Підняв крісло з підлоги, усівся обличчям до вікна – не бачити білого заплямованого стола.

Дзвінок!

– Максиме! Вас хоче бачити ваш дідусь!

– Їду… – із полегшенням. Лють не вщухала, і ще невідомо чим би закінчився цей день для шляхетного пана на прізвище Сер Дюк, якби дід не озвався.

Старий Перепечай старанно вираховував години, коли знеболювальне приколисувало біль – доньку й онука до себе тільки тоді й допускав. Бачити їх не тільки туга і страх перед смертю змушували – справи. Поспішав без метушні кожною копійкою так розпорядитися, щоб донька до скону як сир у маслі каталася, онучок дідові справи на себе перебрав. Про зятя не йшлося. Хоча, як на думку старого, Володимир Гнатович і без того незаслужено на чималій торбі сидів. Міг би й поділитися.

Побачив онука, уже хотів було запитати, як зазвичай: «Максимку, а що дідові привіз?», та око гостроти не втратило.

– Подорослішав… Такий ти мені більше подобаєшся.

– Нормально… – тьмяно відказав Макс.

Нікому… Навіть дідові жалітися не збирався. Впорається. Та похвала дістала до серця, застукало рівніше, лють нанівець. Поліз до сумки.

– Привіз дідові щось? – не втримався старий Перепечай.

– Лікеру не знайшов у Києві. Ковбасу з оленини грузини продають. Перевірена якість. Август місце підказав.

– Оленинка? Хай оленинка… Віднеси на кухню. А звідти лікерчик сюди давай. Маю, маю… І чарку. Та не барися. Скоро Ромка прийде, а йому наших справ знати не треба.

– То проженемо. Пізніше повернеться.

– А тобі й самому без діла біля мене чого товктися? Завтра літак… Виспатися не завадить перед дорогою.

– У мене літак? – здивувався Макс, закляк з олениною на порозі.

– Я своє уже відлітав, – тоскно мовив дід. Насупився. – Та швидше, їй-богу! Бо справ немало.

– Що за справи?

– Багатства свої тобі передаю. Усі. До копійки. Прийшов час.

Лікер мандариновий солодкий, розмова жорстка – м’ясо.

– Москва. Звідти до Пітера. Потім у Сибір. Августа б тобі дати, та він мені тут потрібний. Нічого, і сам – не дитина. Подужаєш. У Москві тебе наша людина зустріне. Австріяк. Файний спеціаліст. Ернст Гразер. З тобою далі поїде. Пояснить що до чого, як треба буде. Ніяких рухів поки. Знайомишся з людьми, підтверджуєш, що мої частки переходять до тебе. Перевіряєш персонал. Поки без висновків.

– Чому?

– Сфери різні – від банків і виробництв до інвесткомпанії та енергетики. У кожної – своя специфіка. Обери одну-дві. Вивчи досконально, порад персоналу не цурайся, а потім уже кермо крутитимеш.

Макс приголомшено гортав папери – імперія. Шиллєр… Невже знав?

– Тут розбиратися – півжиття.

– Хвала Богу, час маєш, – усміхнувся старий сумно. – Давай… Іди. І щоб дзвонив щодня. Не на прогулянку – по кадуцей їдеш.

– Діду… Для мене честь – продовжувати твою справу, – пригадав Чонгана, сказав раптом.

Та старий Перепечай – не сентиментальний Чонганів тато. Сльози не зронив. Рукою махнув – геть.

– Та не базікай, що маєш тепер немало… Чим менше про твої капітали знатимуть, тим спокійніше спатимеш.

Поцілував онука у щоку, провів поглядом, відсунув лікер – поперек горла!

– Щось воно не дуже схоже… Що до наступної весни доживу, – пробурмотів. – Хоч би зиму пережити…

А до зими – півроку… Літо на носі.

Наприкінці весни Дора остаточно зрозуміла – усе задарма! Не заговорить. Спочатку Данко не здавався, уважно вслуховувався у малозрозумілі звуки, що виривалися з Дориного рота, коли вона намагалася поєднати їх у найпростіші слова. «Мама» – виходило, «Ромко», «тато», «Дора»… Все! Навіть, «не боюся» Дора вимовляла так само, як раніше, – не-е-е боуса… Голосні опанували досить швидко. Дора повторювала – А, У, О, И, І… А от далі не пішло.

– Нічого, потихеньку, – оптимістично усміхався Данко.

Та з приголосними – ще гірше. Тільки звук М давався Дорі легко. Коли ж Данко просив її згадати звук Т зі слова «тато», поєднати його з И чи У – ТИ, Т У, Дора лякалася, силкувалася скласти у голові незрозумілі, ніколи не чуті звуки, розкривала рота, наче риба без води і… раптом затуляла обличчя руками. Ні! Ні…

Данко став засмучуватися – навіть не намагався того приховати. Обнімав Дору, притискав до себе.

– Що ж нам робити, Доро?

«Нічого», – хитала чорними кучерями. Зажурилася. Повернеться після нічної зміни до квартири Ганни Іванівни, впаде і лежить без сну. «Не потрібна я йому така… Аби розмовляти навчилася, тоді б не стидався. А в мене геть нічого не виходить», – бідкалася. Здригався смартфон: «Де ти, Доро?» Зривалася і бігла. Як же Дорі без Данка?…

А у Данка додалося справ. Вступив на курси телеоператорів, які організували при одному з телеканалів, захлинався від захвату, розповідав Дорі скільки спільного і відмінного між фотографією й операторським мистецтвом. У рідкі вільні години вже не вчив Дору говорити… Не до того. Знімав її на новеньку напівпрофесійну відеокамеру.

– На курсах кажуть – практикуйтеся всюди, де тільки можете, – пояснював збуджено.

На початку літа завдяки зв’язкам Світлани Сергіївни Данка взяли помічником оператора в експедицію, що вирушала до Криму знімати документальну стрічку про скарби Чорного моря.

– Доро, я домовлюся, – хвалився впевнено. – Поїдемо разом.

Та чим ближче час подорожі, тим більше нервувався.

– Домовлюся, – повторював усе більш напружено. – Збирайся, Доро. Ти море бачила?

Ні… Дора мріяла відразу побачити океан на португальському узбережжі. Море? Хай буде море. Тільки б з Данком.

Тринадцятого червня Данко поїхав приборкувати свої нові вершини. Без Дори. Увесь вечір перед тим цілував Дорині пальчики, гладив по волоссю, як дитину, – сам геть знічений, ніби винуватий.

– Час швидко сплине. Я… писатиму тобі щодня. Не сумуй, дівчинко моя. А може, я там зорієнтуюся і знайду десь поряд житло для тебе. Ти приїдеш. Ми купатимемося вночі… у морі. Ти… бачила море?

Уже питав… Дора ховала відчай. Усміхалася сумно – чекатиму. Приїжджай скоріше.

Наступного дня після Данкового від’їзду Ганна Іванівна повернулася ввечері додому, очам не повірила: Дора вдома. Зачинилася у ванній, кахлі шкребе… Нарешті вийшла. Як справи? Ус е гаразд, дякую… Очі відводить, не бажає розмовляти.

За годину секретарка у кав’ярні чекала на Данкову матір.

– Не знаєш, що сталося,