Читати книгу - "Вишневі усмішки. Заборонені твори"

для помилки, чи як?

– Ні! Тут не те! Треба, щоб люди запаморочились, закрутилися, завертілися… Тут треба не так, як воно йде, а так треба, як воно не йде! Ви мене розумієте? – питає письменник.

– А ви себе розумієте? – питає обізнаний товариш.

– Не можна сказати, щоб я себе зовсім розумів, але дещо вже накреслюється. А ви мене розумієте?

– Як вам сказать? Дещо накреслюється! Ви цього року ще не відпочивали?

– Ні! Та я цілком здоровий!

– Ну, слава Богу!

– Так можна, значить, мені помилитися?

Обізнаний товариш кріпко подумав, ще раз подивився на письменника, подзвонив, ввійшла секретарка, і він точно і прямо відповів на письменникове запитання:

– Які в нас сьогодні справи на президії?

– Такі і такі, – каже секретарка.

– Ага! Ну, добре! – сказав обізнаний товариш.

А потім обізнаний товариш звернувся до письменника:

– Більше у вас до мене запитань нема? Ну, бувайте! Заходьте, будь ласка!

* * *

Ну й почав письменник помилятися. Роман у нього починається так: «Запахло чебрецем…» Довго письменник думав над цією фразою:

– «Запахло чебрецем». Ну, що тут такого оригінального? Кожному може запахнути чебрецем! І не тільки чебрецем може запахнути! Різними пахощами може запахнути. – Думав він, думав та й закреслив цю фразу.

Закреслив і написав:

– «Зачебречило пахом»…

Це вже щось інше. Оригінальне. Так іще ніхто не писав.

Як приклад, можна процитувати страждання головного героя роману.

«Юрко нервово ходив по кімнаті, і права рука його лежала на животі. Раптово він зупинився, прислухався, помацав себе за живіт, зблід, очі йому затуманились, він підійшов до канапи й сів, потім схилив на руки голову і повним одчаю й розпачу голосом не промовив, а простогнав: «Невже я завагітнів?! Боже, Боже! Я, що сміливо дивився у вічі смерті на всіх передових усіх фронтів, я тепер з дитиною?! Та від кого ж це? Невже від Оксани?!» Руки йому тремтіли, в очах бриніли сльози. Він сумно похитав головою й гірко процідив крізь зуби: «Герой! – А пелюшки шити треба! І сповивачі!»

* * *

Роман обговорювали на зборах секції прозаїків.

Секція таки зібралася.

– В перший і останній раз! – сказав голова секції.

Дехто був «за», дехто «проти».

Вказували на окремі невдалі фрази і т. д., і т. ін.

Зайшов на збори і один з читачів.

Вислухавши дебати, він підніс руку:

– Дозвольте й мені!

– Прошу!

– Мені роман подобається! Тільки назва роману, по-моєму, не підходить. Автор її назвав «Тайна таємниці», а по-моєму, цей роман треба назвати так:

«Юринда».

Дідів прогноз

Було це надвечір у суботу, під неділю, а може, в п’ятницю надвечір, під суботу, – це не так-то уже дуже й важливо. Головне – було це ще взимку.

Снігу вже нападало чимало, а сніг усе іде собі та й іде.

Голова правління одного колгоспу, Махтей Федотович, наказав сторожеві:

– А поклич-но мені діда Тимоша!

– Якого, – питає сторож, – вам покликати діда Тимоша? У нас є два діди, і обидва Тимоші.

– Глухого.

– Так вони ж у нас обидва глухі!

– Хіба і другий вже оглух?

– Оглух! Ще влітку, як ото буря була. Як ото страшенно гримнуло, – вони й оглухли.

– А я й не знав! – каже голова. – Ти мені того поклич, що вже давно не чує.

– Так, мабуть, з печі не стягну. Вони ж із печі не злазять!

– А ти не тягни, а ладиком його, ладиком! Голова, мовляв, правління просять, щоб до правління прийшли. Діло, мовляв, важливе є.

Пішов сторож: кликати діда Тимоша до голови правління.

У дідовій Тимошевій хаті сторож застав самого тільки діда, на печі, звичайно.

– Здорові були, діду!

– Га? – питає дід Тиміш.

– Здоровенькі, кажу, були, діду! – з усієї сили гукнув сторож.

– Ага! – відповів дід Тиміш.

– Голова правління, Махтей Федотович, просить, щоб до правління прийшли! – гукнув сторож.

– Що каете? – питає дід Тиміш.

– Голова правління просить! Голова! – аж посинів сторож од крику.

– Голова, каете? – перепитує дід Тиміш.

– Еге! Голова!

– Голова, каете?! Ні! Голова не болить. Ноги гудуть. Та поперека на кольки бере. А голова – ні! Голова в мене – ого-го!

Довгенько довелося сторожеві розмовляти з дідом Тимошем, доки дід Тиміш зрозумів, чого від нього хотять.

Зліз кінець кінцем дід Тиміш із печі, одягнув на себе все те, що взимку дідові одягати треба, узяв патерицю – і вийшов із хати.

– Що воно ото таке біле скрізь? – питає дід у сторожа.

– Сніг, діду!

– Га? А по-моєму – сніг. Коли ж це його стільки насипало? Я як на Покрову на призьбі сидів, так іще його не було!

– Правда ваша, діду, на Покрову ще не було! – ствердив сторож.

– Е, ти мені не говори! А я кажу, що не було! Не було, не було! Я все пам’ятаю! Щоб я та не пам’ятав! Ого-го!

Голова правління Махтей Федотович дуже привітно зустрів діда Тимоша.

– Драстуйте, діду! Сідайте! Давненько щось до нас не заходили.

– Що каете? – перепитав дід Тиміш.

– Не заходили, кажу, давненько!

– Онуки, каете, дрібненькі?! Повиростали вже, всі вже повиростали!

Помовчали…

– Діду! – звернувся до діда Тимоша Махтей Федотович. – Чималенько ви вже на світі прожили. Як, по-вашому, коли отак багато снігу нападало, на врожай це чи не на врожай?

– Га? – на це йому дід Тиміш.

– На врожай чи не на врожай, коли снігу багато? Снігу! Снігу! – кричить дідові в вухо Махтей Федотович. – Снігу!

– Снігу, каете?

– Еге ж! Снігу!

– Снігу, каете? На Покрову не було. Що не було, то не було!

– Ні, дідусю, я не про те. Як снігу багато, так чи буде врожай, чи неврожай?

– Га? – дід Тиміш ізнову.

Нарешті Махтей Федотович за допомогою всіх присутніх у правлінні розтлумачив дідові, що од нього треба.

– Ага! То ви б так і казали! – кивнув головою дід Тиміш.

– Ну, то як, по-вашому, дідусю?

– Це на врожай! На врожай, на врожай! Бо я пам’ятаю, ще як покійний батько повернулися додому з-під генерала Скобелєва, так такого снігу було! Ой, снігу ж було! Ой, снігу було! Вийдеш, було, звиняйте, з хати, так двері не відчиняються, хоч плач. Так ото снігом привалило! Собака був у нас, Сірко, дуже злий був собака, – таких тепер собак нема, – на цепу сидів… Так покійний батько його біля бовдура прип’яли, щоб у снігу не потонув! Так, пам’ятаю, того літа такі кавуни вродили, ох, і кавуни! Таких тепер кавунів нема. Найменший – як підситок! Ще й ножиком до нього не доторкнешся, а він тільки – реп! І як жар! Відтоді і батько покійний запримітили та й мені наказали не