Читати книгу - "Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань"

нас іншими, віддаляючи від нас наше минуле — з його солодкою вірою та гіркими розчаруваннями.

4

У нас — дітей, котрі вивчали німецьку мову в радянських школах, було своє специфічне уявлення про Німеччину. Формувалось воно виключно завдяки нашій учительці німецького — жінці строгій, проте, слід зазначити, справедливій та безкомпромісній. Саме з її легкої подачі та важкої руки в нашій уяві поставала уявна ДДР — республіка миру та порозуміння, населена добропорядними, хоча й трішки простакуватими громадянами. Громадяни ці були іноземцями, вони анітрішки не нагадували нашого брата-інтернаціоналіста і мешкати могли виключно в Дрездені чи Ваймарі, а не, скажімо, в Мінську чи Одесі. Не говорячи вже про Саратов. Ілюстрації в шкільних підручниках зображували громадян ДДР як не безтурботними чоловіками в піжонських картатих піджаках, то усміхненими панянками з легковажними зачісками. Також у підручниках зображено було безліч школярів, і майже не було людей старшого віку, очевидно з тієї простої причини, що в ДДР люди просто не старіли, зберігаючи довший час бадьорість духу та пружність тіла. Як ельфи. Або зомбі. Вчителька намагалась переконати нас, що ДДР така ж країна, як і наша, щоправда у них там якісь проблеми з Західним Берліном та складна граматика, але все одно це значно краще, ніж яка-небудь Угорщина, де про граматику краще взагалі не згадувати. Втім, усі ці спроби радянської системи освіти показати нам братній соціалістичний народ в усій його природній привабливості, хай і з численними, проте ненав’язливими слабкостями, особливого успіху не мали — ми так і не навчились сприймати далеке німецьке суспільство як сусідів та партнерів по нещастю. Можливо, винна в цьому та ж таки офіційна пропаганда з її нездоровим антифашистським запалом. Нас, дітей імперії, розривало поміж двома інформаційними маховиками — з одного боку вчителька німецької вчила нас, що інтернаціоналізм зробить із нас людей і вправить наші недороблені мізки на місце, з іншого — наші батьки клеїли в кабінах вантажівок портрети генералісимуса Сталіна, і, вибираючи поміж ФДЙотом та Сталіним, ми мимоволі вибирали саме вусатого генералісимуса, можливо тому, що він усе-таки був грузином, а грузинів у Радянському Союзі традиційно поважали. Майже як албанців на Балканах

— Як тебе звати? — розігрували ми діалоги на уроках німецької

— Мене звати Ганс

— Де ти живеш? — Я живу в Дрездені

— Чим ти цікавишся?

— Я цікавлюсь спортом.

– А як звати тебе?

— Мене звати Марта, — відповіла однокласниця

— Де ти живеш?

— Я живу в Дрездені

— Чим ти цікавишся?

— Я теж цікавлюсь спортом.

Схоже на розмову людей, котрі сильно одне одному не довіряють. Була середина вісімдесятих — час, коли шальки терезів ще не здригнулись і стрілка на годиннику нашої старої-доброї імперії зла не встигла завмерти. Ще справно працювали всі механізми, ще сонце розмірено плавало нашим піднебессям, осідаючи щовечора в холодні хвилі Атлантики. Жодних уявлень про геополітику, жодних натяків на можливі проблеми, жодних підстав для розпачу й зневіри. Така вона, моя ДДР — затінена, прохолодна Унтер ден Лінден, велична телевежа на Александерпляц, задумливі й солідні Гете з Шіллером, і ці безкінечні картаті піджаки, які було не знайти в жодному Саратові навіть за великі гроші. Опереткова, добре прибрана країна, з ввічливим населенням та дружніми намірами, країна, що легко вміщалась на сторінках шкільних підручників, утілюючи собою фонетичну розкіш та граматичну виправку. Хотілося вивчити мову цієї країни, щоби одного разу потрапити до цього їхнього Дрездена і, зустрівши найкрасивішу дрезденську дівчинку, легко підкотитись до неї зі словами: Привіт, мала! Мене звати Коля. Я живу в Саратові. Не повіриш, але я цікавлюсь спортом! За кілька років я прочитав Ніцше і зрозумів, що в братнього німецького народу теж є свої проблеми.

5

Але чим різниться реальність від наших дитячих уявлень про неї? Реальність вигідно відрізняється своєю невичерпністю. Всі крихкі дитячі уявлення про Унтер ден Лінден тьмяніли й згасали в порівнянні з тим безміром можливостей та несподіванок, котрі демонструвало життя. Якщо тобі пощастило опинитись у самому серці дефолту, якщо слово молодість асоціюється у тебе зі словом інфляція, якщо тобі довелось упритул розглядати шрами на потяганій шкірі вітчизни, ти будеш до останнього триматись за це життя, будеш чіплятись за нього з усіх сил, як безквиткові пасажири чіпляються за контролерів, котрі намагаються їх зсадити.

Тому що деякі речі вкарбовуються в нас до кінця наших днів, незворотньо цей кінець наближаючи. В середині дев’яностих нам було по двадцять років. Покоління, що мало проблеми з фінансами та самооцінкою. Був це дивний час неможливих кредитних маніпуляцій та карколомних життєвих доль. Час залізних кіосків із алкоголем, які перетягувались уночі з місця на місце, аби не платити за оренду. Час паленого польського спирту, від якого помирали найслабші й зміцнювались духом найстійкіші. Епоха всесильної дойчмарки, котра відкривала брами всіх пивбарів нашої республіки. Один мій знайомий, пам’ятаю, організував за десять доларів міжнародний поетичний фестиваль. Що ми знали тоді про велику сім’ю європейських народів, про нову європейську ідентичність, що поставала в боротьбі ідей та концепцій? Нічого ми не знали. В ті далекі й такі солодкі часи про жоден євроатлантизм на пострадянському просторі ще не йшлося. Йшлося переважно про планове відключення електроструму. Євроатлантизм у таких умовах сприймався занадто абстрактно.

А самі західні демократії приваблювали перш за все в якості потужного ринку побутової електротехніки. Нам із друзями не йшлося навіть про еміграцію. Ми лишились удома, в спорожнілих депресивних містах-мільйонерах, аби спостерігати за великим занепадом та очікувати на велике відродження. І те, що ми побачили й запам’ятали, варте будь-яких експериментів із демократією. Хоча Захід і далі приваблював безкінечними та невичерпними можливостями. Він затягував та спокушав. Можна було стати перевізником прасок і мати нормальний бізнес у Польщі. Це передбачало щедрі дивіденди та серйозні проблеми зі здоров’ям. Можна було, за вдалого збігу обставин, стати бандитом і грабувати перевізників прасок. Це передбачало дивіденди не менш щедрі, а проблеми зі здоров’ям у цьому випадку вирішувались швидко й надовго. Були ще варіанти влаштуватись проституткою в Чехії чи прибиральницею в Португалії, але ми з друзями серйозно ці варіанти ніколи не розглядали. Так чи інакше, далекі західні міста тьмяно сяяли в чорних сутінках, освітлюючи своїм відблиском наше чорне, мов костюм небіжчика, повітря. Наші старші брати, котрі приїжджали з Польщі та Австрії зі шрамами на головах та з дойчмарками в кишенях, говорили, що жити потрібно там. Але