Читати книгу - "Шлях Абая"

схожа на свого брата Азимбая, дружина Мусабая ласкаво привіталася з гостями.

З аулу, де для гостей зарізали лоша, скоро не виїдеш. Коли гості вийшли на повітря освіжитися, біля конов’язі не було жодного їхнього коня: всі відправлені пастися в нічне, а сідла лежали в сусідній юрті.

Тепер гостям вже стало ясно, що їх залишають ночувати. Ясно було й інше: ввечері їх чекають розваги. Смеркало, коли загнали худобу і аул по-вечірньому затих, з юрти Мусабая полинули співучі звуки скрипки. Цим ніби відкривалася вечірка. Жигіти, що прислужували гостям, побігли в сусідні юрти скликати людей, господиня послала по молодих невісток і зовиць. Магріфу вона запросила окремо від імені свого чоловіка.

Юрта швидко наповнювалась людьми. Грав на скрипці Абіш. Він не любив грати сидячи, але, побоюючись, що, коли гратиме стоячи, це здасться господарям дивним, грав, присівши на високе ліжко, яке стояло праворуч від входу.

Незабаром біля дверей юрти почулося подзвонювання шолпи, тихі жіночі голоси і стриманий сміх. Дармен, Магаш і Утегельди нетерпляче поглядали на двері, чекаючи появи Магріфи. Але її довго не було. Абіш зіграв уже кілька вальсів і почав якийсь веселий марш.

Нарешті в юрту, товплячись і перешіптуючись, ввалився натовп підлітків. Усі вони були білолиці, рум’яні, стрункі, з великими очима, з правильними рисами обличчя. За ними в юрту зайшло кілька дівчат.

Попереду йшла висока, ставна красуня. Густі темні брови, чорне волосся, зібране в дві важкі довгі коси, підкреслювали дивовижну білість її обличчя. Великі сірі очі дивились одверто і спокійно, кругле білосніжне підборіддя плавною лінією переходило в струнку шию. Тонкі гарні пальці були немов виточені вправним майстром.

Кожна з прибулих дівчат була приваблива, але особливо красивою була та, що йшла попереду. Це й була Магріфа.

Коли дівчата зайшли до юрти, Абіш кинув грати і опустив скрипку на знак шанобливого захоплення. Почервонівши трохи, він схилив голову, вітаючи прибулих. Мусабай, його дружина, Нуртаза, Утегельди та інші господарі підвелися, даючи дорогу до почесного місця.

Магріфа, певно, не сподівалася зустріти в юрті стільки незнайомих гостей: на її обличчі повільно розливався рум’янець, червоні губи затремтіли в соромливій усмішці, відкриваючи рівний ряд білих зубів. Неквапною, плавною ходою вона пройшла через юрту під тихий співучий передзвін позолоченого шолпи і сіла біля Мусабая. Інші дівчата, як молодші, сіли обабіч, нижче Нуртази і Мусабая.

Слідом за дівчатами в юрту зайшли старші женге і, нарешті, матері. Гості потіснилися на почесному місці, садовлячи їх. У білих кімешеках[28], облямованих позументом, повновиді, чорнобриві, ставні, вони мимоволі привертали погляди гостей. Магаш усміхнувся в думці: «Зірке око у цих татарських купців! Адже ж зуміли в степу знайти найкраще — найкрасивіших казахських дівчат!»

Коли старші жінки, увійшовши, обмінялися з гостями привітаннями і нарешті посідали, Утегельди жартома заговорив:

— Що сталося? Так добре ми тут сиділи, слухали музику. А тепер усі притихли, засоромились. Навіть скрипка змовкла! Невже наші байбише так усіх налякали?

І він з удаваним переляком глянув на молодшу дружину Муси — повновиду, квітучу Турай.

— Не будь таким полохливим, любий Утеш,— блиснувши зубами в усмішці, відповіла та.— А головне, нехай не лякається скрипка, адже ж ми для того й прийшли, щоб послухати її чарівні звуки! Хто з вас сполошив увесь аул? Чи не ти, дорогий Абіш? Тоді заграй, будь ласка, ще, любий брате!

Цей жартівливий, дружній її тон пояснювався тим, що до гостей вона могла ставитись як до родичів: вона сама була з тобиктинського роду Торгай.

Утегельди враз підхопив її слова:

— От і гаразд! Якщо наші байбише самі просять, будемо продовжувати розваги, діти! Почнемо з милозвучних пісень попервах! — І, присівши навпочіпки, він глянув на Абіша і почав швидко водити в повітрі рукою, удаючи гру на скрипці.

Кумедний вигляд його викликав загальний сміх, і деяке напруження, спричинене приходом старших, розвіялося. Всі повернулися до Абіша. Той, пояснивши, що у великому товаристві на скрипці грати зручніше стоячи, одійшов від ліжка, став посеред юрти просто проти Магрі-фи, і скрипка знову заспівала в його руках. Цього разу вона звучала особливо схвильовано і задушевно.

Гра його вразила всіх. Слухали всі з напруженою увагою, додержуючи повної тиші, яку порушували тільки захоплене поцмокування губами і мимовільне зачароване зітхання. Коли ж, закінчивши п’єсу, Абіш спинився перепочити, старші матері і літні чоловіки висловили вголос своє захоплення:

— Живи довго, дорогий!

— Яка майстерність!

— Авжеж, отак треба грати!

А підлітки, дівчата і молоденькі женге перешіптувалися, посміхалися і не зводили з Абіша зачарованих поглядів.

В одну з перерв Магаш жартома сказав Абішеві:

— Щось, я помічаю, сьогодні наш музика грає з особливим натхненням…

Абіш засоромився.

Підкоряючись загальним наполегливим проханням, юнак підтягнув смичок і, настроївши скрипку, заграв нові п’єси. Досі він грав плавні, широкі мелодії, а тепер знову перейшов на танцювальні, веселі, легкі, зрозумілі більшості слухачів. Їх швидший темп і ритм, що раз у раз мінявся, пожвавили й самого Абіша. В цій юрті він здавався якоюсь особливою людиною, не схожою на інших. Коротке темне волосся, гладо зачесане назад, відкривало широкий лоб. Прямий ніс, добре окреслені губи, тонкі, як у Абая, брови, жваві чорні очі робили Абіша найкрасивішим жигітом у родині. Він був високий, стрункий, але завдяки неширокій кості здавався тендітним. Його довгі білі пальці швидко літали по струнах, але в рухах їх не відчувалось ніякого напруження, найскладніші місця він виконував легко, витончено. Щоразу, коли він закінчував якусь п’єсу, слухачі обмінювалися короткими схвальними зауваженнями.

Граючи, Абіш раз у раз поглядав на Магріфу, що сиділа навпроти нього. Його вразила її надзвичайна врода, особливо ж принадність її великих сірих очей. Обличчя Абіша то спалахувало рум’янцем, то раптом блідло.

Дармен, сидячи поряд з Магріфою, запитав дівчину:

— Хороша музика?

Магріфа з усмішкою кивнула головою, продзвенівши сергами і підвісками шолпи.

Помітивши, що як тільки Абіш починає грати, Магріфа з нього не зводить очей, Дармен, посміхаючись, запитав її.

— А жигіт?

Магріфа рвучко повернулася до нього. Обличчя її спалахнуло, брови ледь затремтіли. Дармен зрозумів, що запитання його збентежило дівчину і що відповіді марно чекати. Він приклав руку до серця і кілька разів вклонився з пробачливим виглядом. Магріфа трохи нахмурилась й одвернулась, силкуючись не дивитись більше на Абіша. Їй ще ніколи не доводилося ділитися з ким-небудь своїми почуттями, і це пряме запитання примусило красуню засоромитися і лякливо замкнутися в собі. Вона була така схвильована, що й не помітила, коли Абіш став грати казахські мелодії.

Коли він звучно, широко й майстерно почав виконувати пісню «Бурилтай», яку склали не