Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

папірчик… Адріян дивився на неї, немов бачив уперше. Стояла, безвладно звісивши кисті вдовж тулуба, виставивши всю себе напоказ, а промовлені нею слова тимчасом і далі незручно висіли в повітрі — як залишена без потиску рука. Що, властиво, вона хотіла тим сказати — і кому?

Йому зробилось гаряче; чув у вухах шум власної крови. Стояла навпроти нього й блищала своїми чорними виопукленими очима-перстениськами, і він зголоднілими ніздрями ловив її запах — парний, молочно-коров'ячий, кислувато-сирний, бродильний, немислимий… Запах жінки з гладенькою шкірою й гарячим, складчастим тілом — із усіма його пахучими закамарками. О Боже.

— «Рахельцю» нам одбили од німецького ще ешелону, — долинув до нього «Орків» збентежений голос: голос пробував утиснутись межи ним і нею, заткати, заглушити їх своїми безпотрібними поясненнями, завернути назад, але було вже пізно, — про це сказав чоловікові погляд жінки. Завмерлий, навстіжно відкритий погляд, як розведена брама, — він забув, що жінка може так дивитися. Fort comme la mort[15]. К чорту. К чорту la mort, її вишкірену гнилу мордяку, — він живий, він і забув, що можна бути таким живим. Життя розпирало його нестримним натиском, пульсувало в паху, в кінчиках пальців, що криком кричали про доторк до гладенької, ось туй-туй досяжної шкіри. К чорту — він не помре, ніколи. Не зараз.

Щось у ньому зрушилося, перемикнувся замок, — те, що перед хвилею видалося б диким, не до подумання, сливе блюзнірським, тепер виглядало як єдино можливий хід подій, що від сампочатку послідовно стреміли до цієї власне точки, від самого його поранення: смерть «Романа», смерть «Явора», криївки, і облави, і безкінечні людські ешелони, сотні кілометрів горя і сліз — вчора на захід, нині на схід, — і підпалена високо в нічне небо сосна, й тріск жіночого волосся, закучерявленого на скронях, і опір, до останку, що б там не чекало на нас попереду, — все зненацька злилось докупи з шаленою, нестерпною, як яскраве світло дня після темного бункера, інтенсивністю, обпекло, аж заболіло в грудях, страшною й непереможною силою голого життя — голого, як дріт без обмотки, як жіноче тіло під сукняною спідницею й совєтською «гімнастьоркою» (бачив дрібненькі жорсткі кучерики коло її вух, бачив крізь жаб'ячу блюзу її плечі, її груди, і звідкись пам'ятав їх — тісно обвинутими білим простирадлом в червоних поцяпинах: під час операції?., але ж був тоді непритомний…), — її тіло пахло так, як і має пахнути тіло жінки, що призначена для тебе, й ні для кого більше. Все було так, як має бути, бо інакше бути не могло.

Він підвівся — тримаючись за її погляд, як за линву.

— Чи можу запропонувати вам свою поміч?..

— Та ми вже скінчили, — відповів «Орко», якого ніхто не питав; в голосі йому дзвеніла образа, але то вже не мало жодного значення. Ніщо вже не мало значення. Не відводячи погляду, вона повільно провела відживаючими руками по стегнах: поправила спідницю. Ніби вручила йому себе цим одним рухом.

«Спати, спати», — пригадав собі її нічний голос…

І вже байдуже було, що дощ перестав падати, і що «Орко» лишився в криївці, бо не було йому як вертати в село самому місячної ночі, і байдуже, чи справді той «Орко» заснув — чи справді всі вже спали, — коли дві безшелесні тіні, одна по одній, вимкнулися в коридор, — в темряві її тіло випромінювало жар, що здавався видимим, а стегна над перетятими ґумкою панчохами були гладенькі, як щойно очищена з луски рибина, лиш гаряча, — крізь прочинену ляду ринуло на всі груди пересякле вільгістю повітря, і нещадне місячне сяйво затопило приступці нагору, — щойно тут вона задихано повернулась до нього обличчям, і він поспішно, майже грубо вдавив її в необтесаний дерев'яний зруб, не встигши навіть зрадіти з її зустрічної готовности, — то було так, наче вона чекала на нього віддавна, ввесь свій вік, і наперед прибрала вигідних для нього кшталтів, щоб умить облягти його, як рукавичка, жадібно й ненагло вхлипнути його в себе, мов усіма отворами й порами нараз, у пульсуючу вогненну ущелину, так що він і нестямивсь, як опинився всередині, іно захарчав, тлумлячи стогін, — і вже було по всьому… Бачив у місячному світлі її лице з примкнутими повіками й закушеною спідньою губою й не відчував більше нічого, крім прикрої мокроти й бажання втертись. І сорому, так, сорому теж — як коли гімназистом уперше пішов із хлопцями до бурдею і теж тоді проллявся сливе відразу, по кількох незграбних, майже болісних спазмах, а курва, повернувши голову, насмішкувато дивилась на нього через плече одним оком, як курка, крізь фарбовані хною ріденькі пасма, звислі вздовж щік: но цо, мали, юж залатвьони?.. Тоді теж було те саме відчуття порожнечі: і це все?.. В грудях нагадав про себе знайомий біль, і він сполошився й пустив її ноги: на псю маму, теж знайшовся герой аманті!.. Каліка недокладений, тьху. Ще мить — і почув би до неї неприязнь, як до тамтої рудої дівки. Мав я любку, мав я другу, та ще й чотирнайцять — штири дівці, дві жидівці, молодиць п'ятнайцять… Все, кобіто. Язда назад.

А проте то не було все, і він зрозумів це, тільки-но вона підняла оті свої важкі, припухлі повіки — повільно, ніби поверталася дуже здалека, і втопила в нього нерухомий чорний зір — погляд змії, майнуло йому, Цариці Змій, що живе в підземеллі й стереже там неміряні скарби. Дві вузькі, прохолодні долоньки стиснули йому обличчя:

— Які єстесь… ладни… Гарний, — виправилась, наче крізь сон.

Польська мова його заскочила — куди дужче, аніж якби вона озвалась по-жидівськи:

— Ти що, з тих… асимільованих?

Замість відповіді вона зарилася обличчям йому в груди (мав враження, що всьорбує в себе його запах, так само жаждиво, як перед миттю була всьорбнула його) і забурмотіла — так, що він якимось дивом чув кожне її слово всередині себе, воно відлунювало лоскотом у кістках, у міжребер'ї, в тому місці, звідки вона виймала йому кулю, — і взяв Господь одне з ребер його, і тілом закрив його місце. І стануть вони одним тілом. Швидка, співно-плинна гебрейська інтонація вібрувала в ньому й розхитувала його, як міст, — це була інтонація зовсім не ярмарку, як то йому завжди здавалось, — не ярмарку, а плачу, як же він не тямив цього раніше?.. Плачу, лементу, з яким рветься волосся з голови, як мичка, щоб летіти в пустині за вітром: Шма, Ізраель, — слухай!.. Але слухати не було кому, вона не мала кому плакати. Він