Читати книгу - "Гойдалка дихання"

192
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 67
Перейти на сторінку:
печені цукрові буряки, замість горіхів — соняшникове насіння, замість муки — кукурудзяні висівки, замість десертних тарілок були фаянсові кахлі з кімнати для мертвих у медпункті. А до цього для кожного була одна цигарка LUCKY STRIKE з базару. Я двічі затягнувся і був п'яний. Голова попливла з моїх плечей і змішалася з іншими обличчями, нари кружляли у повітрі. Ми співали і хиталися в ритмі блюзу товарного вагона:

У лісі дафнія цвіте,

А в рові сніг лежить.

Писала ти мені, проте

Цей лист мені болить.

Плантон-Катя сиділа зі своїм шматком торта на фаянсовій кахлі у кінці стола біля лампи. Вона байдуже дивилася на нас. Але коли пісня закінчилася, вона захиталася на своєму стільчику і завила: УУУУУУ.

Цей низький і глибокий звук нагадував приглушене виття локомотива під час останньої стоянки снігової ночі чотири роки тому. Я остовпів, хтось заплакав. Труді Пелікан теж більше не могла стримуватися. А Плантон-Катя подивилася на тих, хто плакав, і почала їсти свій торт. Було видно, що їй смакує.

Існують слова, які роблять зі мною, що їм заманеться. Я вже не пригадую, що саме означає російське слово ВОШЬ — плюскв чи вошей. Я називаю вошами і тих, і тих. Це слово, мабуть, саме не знає своїх тварин. На відміну від мене.

Плюскви лазять по стінах і падають у темряві з плафонів на нари. Я не знаю, чи при світлі вони не падають, чи їх просто не видно. У бараках цілу ніч горить світло, частково для захисту від плюскв.

Наші нари зроблені з заліза. Іржаві труби зі шкарубкими від зварювання швами. Плюскви можуть розмножуватися у цих трубах, а також у неструганих дошках під матрацами. Коли плюскв стає занадто багато, ми повинні, а здебільшого це відбувається у вихідні, виносити постіль надвір. Чоловіки з фабрики зробили собі щітки з дротів. Постіль і дошки, по яких деруть цими щітками, стають брунатно-червоними від крові роздушених плюскв. Ми беремо активну і заангажовану участь у цій обов'язковій процедурі винищення плюскв. Ми хочемо вичистити свої ліжка і мати спокій уночі. Ми любимо бачити кров плюскв, бо це наша кров. І що більше крові, то більше задоволення від вичісування. З нас виходить ненависть. Ми вичісуємо плюскв до смерті і пишаємося собою так, ніби це не плюскви, а росіяни.

А потім нас раптом валить із ніг, ніби ударом по голові, від перевтоми. Втомлена гордість дарує смуток. Вона вичесала себе до крихітних розмірів, аж до наступного разу. Свідомі марноти цього заняття, ми заносимо очищені від плюскв ліжка назад до барака. Ми промовляємо із вошивою скромністю, вошивою у прямому сенсі слова:

— Принаймні можна спокійно чекати ночі.

І через 60 років мені сниться: мене депортували вдруге, втретє, а іноді і всьоме. Я ставлю свою валізу з-під грамофона на криницю і ходжу довкола майданчика для переклички. Тут немає жодних бригад, жодних начальників. У мене немає ніякої роботи. Світ і нове керівництво табору забули про мене. Я покладаюся лише на свій досвід як ветерана табору. Врешті-решт у мене є лопата-серце, а мої денні та нічні зміни завжди були витвором мистецтва, так я пояснюю все це. Я не випадковий перехожий, а дещо вмію. Я знаюся на шахтах і шлакових породах. У мене ще з першої депортації залишився у гомілці врослий синьо-чорний шматок шлаку. Я демонструю це місце, ніби орден героя. Я не знаю, де мої нари, бо тут усе нове.

— Де бараки? — питаю я. — Де Беа Цакель? Де Тур Прікуліч?

Феня, від якої кров стигне в жилах, у кожному сні вбрана в інший плетений гачком светр, а зверху на ньому та сама біла ряднина, якою накривають хліб. Вона каже, що немає ніякого керівництва табору. Я відчуваю себе покинутим. Ніхто не хоче, щоб я був тут, але я в жодному випадку не маю права податися геть.

У який табір потрапив цей сон. Чи взагалі сон цікавить, що лопата-серце і шахта існували насправді. Що з мене досить п'яти років у неволі. Хіба сон хоче вічно депортувати мене і вже у сьомому таборі не дає мені навіть працювати. Це справді ображає. Я нічого не можу протиставити сну, не має значення, котрий раз він мене депортує і в якому за рахунком таборі я зараз перебуваю.

Якби у цьому житті мене ще раз мали депортувати, я знав би: ніби існують речі, які прагнуть, аби їх замінили наступними у черзі, навіть якщо ти цього не хочеш. Що штовхає мене у цю взаємопов'язаність. Чому я хочу вночі мати право на своє приниження. Чому я не можу звільнитися. Навіщо змушую табір належати мені. Туга за домом. Так, ніби мені її бракувало.

СВІТЛИЙ МОМЕНТ

Одного пообіддя Плантон-Катя вже невідомо скільки сиділа за дерев'яним столом у бараці. Мабуть, дивилася на годинник із зозулею. Коли я зайшов досередини, вона запитала:

— Ти тут живеш?

Я відповів:

— Так.

— Я теж, але за церквою. Навесні ми переселилися у новий дім. Там помер мій маленький брат. Він був старим.

Я сказав:

— Але ж він був молодшим за тебе.

— Він був хворим, а тоді людина стає старою, — відповіла вона. — Тоді я вбрала його антилоп'ячі мешти і пішла до старого будинку. Там у дворі був якийсь чоловік. Тоді цей чоловік запитав мене, як я сюди потрапила. Я показала йому антилоп'ячі мешти. Тоді він сказав, щоб наступного разу я приходила з головою.

— І що ти тоді зробила? — запитав я.

— Тоді я пішла до церкви, — сказала вона.

Я запитав:

— Як звали твого маленького братика?

Вона сказала:

— Лаці, як тебе.

— Мене звати Лео, — заперечив я.

— Може, це у вас удома, але тут ти називаєшся Лаці, — сказала вона.

Це момент просвітлення, — подумав я, — в імені є німецьке слово «лаус», воша. Лаці походить від Ладіслаус.

Плантон-Катя встала, згорбилася і, вже дійшовши до дверей, озирнулася і ще раз подивилася на годинник із зозулею. Але її праве око підморгувало мені, так, як буває, коли розгортають старий шовк.

Вона підняла вказівний палець і сказала: — Знаєш що, ти не повинен більше махати мені рукою в церкві.

ЛЕГКОВАЖНІСТЬ ЯК СІНО

Улітку нам дозволяли танцювати надворі, на майданчику для переклички. Перед самим присмерком ластівки літали слідом за своїм голодом, дерева вже опоясала темрява, хмари підфарбувало знизу червоним. Згодом над їдальнею зависав місяць завбільшки з палець. Барабанний ритм у виконанні Антона Ковача пробивався крізь вітер, пари коливалися у

1 ... 52 53 54 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гойдалка дихання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гойдалка дихання"