Читати книгу - "Причепа"

голосом просити милостини «Христа ради». По його голосі Улита впізнала покійного свого чоловіка, але борода в його була довга та сива, аж біла, лице бліде, зчорніле, неначе припало землею. Голос був такий недужий, тихий, як був перед смертю. Він просив милостини таким жалібним голосом, як найбідніший, найостатніший старець.

Улита почала розказувати сон дітям.

- Ви б, мамо, не часто думали про покійного батька, - втішав її син. - А то ви все думаєте, а батько вам і сниться.

- Ні! не те, сину. Душа твого батька просить помочі з того світу. Я хочу поставити обід за душу небіжчика на третій день святок.

- Що ж то за обід? - спитала її Зося, котра не гаразд тямила, бо ніколи не бачила, як справляють обіди на селах.

- Треба запросити духовенство, та покликати старців і вбогих людей, та одправити велику панахиду, а потім поставити обід.

- То це такий обід, як справляли по батькові порохон? - спитала Зося.

- Еге! дійсно такий, - одказала мати.

- Але ж тоді ми нагодували душ сто самих старців та всяких людей, душ з тридцять попів, дяків!.. - крикнула Зося.

- Еге! - одказала мати.

- Яка ж буде користь душі небіжчиковій, як ми нагодуємо сто ледарів і дармоїдів? - промовив Яким, котрому теж не дуже бажалось справляти обід.

- Яких же дармоїдів! Чи можна ж так звати божих старців?

Яким трохи не прохопивсь, що ставити обід - все одно, що купувати дзвони. Самі зуби якось зціпились і ледве вдержали його язик. Щоб не розгнівати старої матері, він почав вговорювати її, щоб одкласти обід на літо.

- Тепер, мамо, зима. Хати наші не бог зна які великі. Де ми будемо садовити тих старців? А прийде літо, можна буде й обід варити надворі в золійниках, і людей садовити в дворі або під причілком.

- То треба ж хоч панахиду одправити! щоб хоч принаймні заспокоїти душу небіжчика, - промовила Улита, - не ми заводили закони та звичаї, не нам їх і визаконити. Та й люди гомонітимуть.

- Панахиду… можна й одправити, - насилу вимовила Зося, щоб не розгнівати матері.

Вже надходив третій день свят. Улита веліла розчиняти і хліб, і печиво паляниць, і печиво книшів, і пироги; веліла різати двоє гусей, порося…

- Мамо! нащо ж ми будемо так багато напікати й наварювати? Це ж не обід, а тільки панахида. Дамо духовенству закуску та й годі! - вговорювала Зося. - Адже ж їм, надісь, треба гроші платити.

- Про мене, порядкуйте вже ви самі! - промовила з серцем мати. - Не без того, щоб і сякі-такі родичі не прийшли, щоб і старець який не попросив хліба.

- Не сердьтесь-бо, мамо! їй же богу, я кажу правду! Доволі буде книшів та пирогів.

Наймички спекли одно печиво книшів і пироги.

Цілий вечір сльози душили Улиту в грудях. Вона вже не насмілювалась сама порядкувати.

На другий день уранці син згадав про панахиду і пішов до церкви, щоб запросити священиків. Улита заслала в світлиці стіл, поставила на столі мисочку з книшами, яблуками й пирогами, як звичайно поводиться, і кинулась готувати закуску. Ключі були в невістки, а невістка ще спала. Улиті чогось здавалось, що вона ніби в чужому домові задумала справляти панахиду. - Розійшовся по хатах сумний голос панахидних пісень та смутної одправи і страшно вразив Зосине вухо. Вона веліла мерщій попричиняти всі двері. Духовенство, зачувши про обід і згадавши про ті розкішні, багаті обіди, що колись бували в небіжчика Лемішки, - з усього міста зібралося на панахиду. Голосно загули здорові голоси «Вічную пам'ять» Трохимові, і в перероблених хатах вже давно його пам'ять стала тільки згадкою. Ніщо не нагадувало в нових світлицях про старого Лемішку. Одна тільки Улита в темному горсеті, в темній спідниці, з богомольним видом, заплаканими старими очима, нагадувала про небіжчика, господаря тієї господи.

Духовенство сіло за стіл. Паламарі й дяки були одрізнені од священиків, як козлища од овець, і пішли закушувати до пекарні. Улита Сидорівна звеліла давати закуску. Закуска була бідненька. Зося не звеліла напікати багато пирогів. Повбирані гарно й по-панському наймички бігали, розставляли тарілки, розкладали ножі, виделки. Все було чисто на столі, по-панській, та трапеза була вже багато скудніша, ніж як було колись передніше за старих хазяїнів.

З маленького, гарненького графинчика, маленькою чарочкою духовенство випило по чарці, і… горілки зосталось трошки на дні. Всі взяли по пиріжку - пиріжків зосталось зо два, зо три. Пиріжки були малесенькі, так що декотрі диякони клали їх в рот, не перекусуючи. За пиріжками подали смажені карасики, дуже смачні, смажені на сметані, але всім досталось тільки по одному карасикові. Випили потім по чарці наливки, а більше пляшок не приносили. Зося не звеліла подавати багато пляшок на стіл, щоб духовенство довго не засижувалось. Всі батюшки навіть не йняли віри, щоб на тім закуска скінчилась; всі сиділи, балакали, сподівались тривного та довгого обіду. Одначе ж за обід не було й натякання. Минула година. Вже гості потомились, балакаючи. Голод страшно нагадував про обід. Всі пам'ятали давні, ситі обіди і… не вставали з-за столу. А обіду не було, та й не було. Протопоп таки не витерпів і опитав Улити: «а що обід, не готується?»

Улита замішалась, заметушилась і, запикуючись, промовила: «вибачайте! я… невістка… не встигла…» З тими словами вона встала. За нею встали і всі гості, котрі тільки за столом поцокали виделками об порожні тарілки та й пішли голодні додому.

- Еге-ге! - гримали священики. - Вічна пам'ять старому Лемішці й його обідам! В цім дому щось іншим духом тхне. Невістка навіть не вийшла з своєї кімнати помолитись за душу небіжчика!

- Полька! - загомоніли всі. - Недурно ж тут й наймички вже цвенькають польською мовою.

В пекарні паламарям було ще гірше, їм дісталось по пиріжечку. Вони вхопили по пиріжечку, а на тарілці, неначе на сміх, зістався тільки один і єдиний пиріжок.

- Давайте будемо вимірятись: кому достанеться оцей пиріг? - сміялись та глузували дяки.

Соборний паламар, дуже спішний та жвавий, похопився і загріб той пиріжок своєю здоровецькою п'ятірнею.

Зачувши про обід, сила старців кинулась до Леміщиного двору. Яким звелів заперти двері і подавати їм по шматку хліба. Довго вертілись старці попід хатою, не тямлячи, чом їх не просять на обід в господу, де недавно ще так привітно їх приймали такими братерськими щедрими обідами та ситими потравами.

Улита за обідом нічого не їла. Прийшов вечір, - вона