Читати книгу - "Молоко з кров'ю"

несподівана важка хвиля накрила з головою, давила на серце, рвала його на шматки…

Дівчатка крутилися біля батька.

— А де ти був так довго, тату?

— Та так… — пробував всміхнутися. — Таємниця.

— Військова? — витріщила оченята близнючки.

— Військова…

— Дайте батькові спокій! Хай відпочине, — цикнула на дівчаток мати.

Тетянка гриміла каструлями на кухні, швидко збирала німцю поїсти і думала про те, що Стьопка повернувся вчасно: Поперек уже не той — стара Тетянка для нього,

інші забави для себе знайшов, та і про дівчат чути не хоче, мовляв, не його це діти і край, а одній — важко… Важко. Добре, що Стьопка повернувся. Він дітей не кине, а усе інше… З усім іншим якось розберуться.

Стьопка поїв домашнього гарячого борщу, потягся уже до «Пегаса», та схопився за серце і повалився з табуретки на підлогу.

— Оце мені повернувся, щоби дуба дати?! Не буде цього! — розлютилася Тетянка.

Разом з дівчатками потягла німця на диван і. поки малі тремтіли біля нього, збігала до фельдшера, набрала сердечних крапель та добрих порад і заходилася Стьопку лікувати. Він ковтав гіркі краплі, клав пігулки під язик, усе поривався встати, та нічого з того не виходило — серце, зболіле скривджене серце усе не відпускало, стукало нерівно, похапцем, ніби кудись поспішало чи раптом завмирало і ледь чутно сигналізувало, що ще живе. Стьопка намагався зрозуміти його справжні наміри: поживе він ще чи вже час руки на грудях складати?

Бібліотекарка сиділа біля нього, все роздивлялася, яким став чоловік, і потайки змахувала сльозу, бо і в самої серце не на місці, нагадувало: через тебе, жінко, німця не було вдома довгих одинадцять років. Бібліотекарка думала-думала, як вгамувати муки совісті, і надумала.

На третій день після повернення чоловіка набралася сміливості й увечері пішла до Марусі.

— Здрастуй, Марусю, — сказала з порогу. — Чула? Німець повернувся.

— Чула, — відповіла Маруся і від швейної машинки не відірвалася.

Бібліотекарка почервоніла од незрозумілої, але дуже відчутної образи.

— Хворіє… Помре, мабуть1 — сказала з викликом. — Пішла б до нього… Попрощалася…

— Ні, — відповіла Маруся, подивилася бібліотекарці в очі і знову повернулася до шиття.

— Тьху ти. румунка клята! — аж зайшлася Тетяна. — І за що таке падло усе життя любити до нестями? Одинадцять років за ґратами провести через таку підлоту… Та я б…

Маруся відірвалася від шиття.

— То знаєш, де був?

— Не знаю, — перелякалася бібліотекарка і вшилася.

Маруся підійшла до вікна, подивилася на засніжену рокитнянську вулицю, голий бузок за огорожею, стару вишню під вікном. Як знайшла під бузком коралі, ожив кущ, розквітнув, хоч за усіма законами і не мав би… А ставки згинули. Не брехатиме тепер німець, що йде на ставок рибу ловити. Як Юрко згинув, так і ставки за ним услід. Очеретом почали заростати, вода закаламутилась… За кілька років за селом замість чистих ставків — болота.

Маруся погладила коралі на шиї і легким рухом відчинила вікно. До кімнати увірвалося свіже морозне повітря, погнало з кімнати тепло, та жінка не помічала, як затремтіли плечі, пальці стали холодними, наче пекли крижаним відчаєм. Вона все дивилася у морозну ніч, аж поки геть не змерзла. Схаменулася. Хотіла зачинити вікно.

— Здрастуй, Марусю… — почула від бузкового куща знайомий до крику голос.

Німець як сказився. Раптом встав, одежину шукає… Дівчатка в один голос:

— Лежи, татку. Ще геть не здоровий…

— Ні. діти… Так належався, що і ворогу не побажаю. Піду. Пройдуся…

Тетянка до хати, німець із хати.

— Піду… — їй.

— Атож, — всміхнулася гірко. — Ти ж на рибу? Брови насупив. Нічого не відповів. Грюкнув дверима і пішов.

На рокитнянській вулиці — як і одинадцять років тому. Собаки брешуть, люди по хатах гріються, від клубу музика гуде, а з неба на усе це місяць дивиться. Німець дійшов до голого бузкового куща.

— А ти усе ростеш…

Під кущем став, а «Пегаса» закурити не встиг. Маруся вікно відчинила, німець і закляк. Дивиться на неї, мамо ж ти моя рідна… Вона… Вона. Скільки разів заплющував очі й усе малював в уяві свою Марусю — коси чорні, очі пекучі, а усмішка чомусь завжди сумна, наче знає якусь таємницю незбагненну і наказ — ні з ким тією таємницею не ділитися. Вона… Коралі на грудях… Звідки? Він же намисто під кущем закопав. Як взнала? Руку до намиста приклала, наче клянеться комусь уночі. «Що робить? Змерзне ж», — перелякався раптом, бо пальці, що тримали цигарку, аж задубли, а Маруся все стояла і стояла біля відчиненого вікна.

Вона ніби почула його. Зітхнула і вже хотіла зачинити вікно, коли німець відчайдушно гукнув від бузку:

— Здрастуй, Марусю…

Маруся завмерла. Німцю здалося — закам'яніла. Йшов до вікна і відчайдушно намагався втримати сльози. «Слабаком став!» — лаяв себе подумки.

Під вікном став, і мову відібрало. Дивиться на неї, як заворожений.

Всміхнулася:

— А чого це ти, німцю, поночі вештаєшся? — спитала, ніби й не було страшних одинадцяти років.

— Та оце йду… Дивлюся — Маруся мерзне. Дай, думаю, запитаю, чого не спить…

Маруся задихнулася, затулила лице руками і відвернулася. Німець озирнувся. Хотів був за звичаєм ловко заскочити у вікно, та тільки скреготнув зубами, бо нога не те що до підвіконня, навіть на півметра не піднімалася. Німець вхопив якогось пня, підставив до стіни під вікно і таки поліз у вікно. І чи є хто у Марусі дома, чи, бува, не підведе її — все одно. Заскочив, вікно зачинив і завмер. Кроку до Марусі ступити не може. Товчеться, голову опустив, окуляри поправляє.

Вона руки від обличчя забрала, глянула на нього.

Зітхнув.

— Прости мене, Марусю… За все…

Простягнула до нього руки, як ото жебрачка за копійчиною. Кинувся. Обійняв.

Отак і проплакали. А скільки часу? Не рахували.

Як уже і собаки у Рокитному поснули, відійшли трохи.

— А той… чоловік твій… — обережно озирнувся німець, ніби увесь цей час Льошка стояв за дверима і просто чекав з дровинякою в руках, поки вони наплачуться.

— Нема у мене чоловіка, Стьопо. Поїхав десь…

— А хлопець… Хлопець як? Мабуть, уже дорослий…

Глянула на нього — полином повіяло.

— Не знаєш?

— Чого? — перелякався.

— Загинув він. Потонув того дня, як тебе забрали.

— Потонув? Як це? Як це? — Штрикнуло у серце.

— Ларку твою рятував, — відповіла.

А додати — нічого. Хіба що сліз. Притулилися одне до одного — гірко. Ох і гірко. Так гірко, що вже не треба жити. Зайве. Бо не відпустять спогади, щодня додаватимуть жалю, розітруть на попіл радість і залишать тільки квітучий бузковий кущ, вишню під відчиненим