Читати книгу - "Печатка Святої Маргарити"

проливали кров за радянську владу не менше, ніж такі як я, пролетарії! Рятували нашу спільну вітчизну від клятих іноземців і зрадників. Без них ми би й контру петлюрівську не потовкли. І кров у благородій, як виявилося, не блакитного кольору, а червона, як наш прапор! — патетично завершив він.

— То не я, то ти, Іване, небезпечні для загалу речі мовиш… — Швед перехилив чарку, хухнув у кулак. — Але ти у багатьох речах правий. Я дав драла до Франції, а там жив як собака впроголодь, за Росією тужив. Мабуть, і здох би там, на чужині, без користі для вітчизни, втративши свою честь! — промовив Марко, вдаючи захмелілого. — Моя ганьба, Іване, була б неминучою, якби у двадцятому не зустрівся мені Пантелеймоша Баюрний. Тоді все стало на свої місця: він показав мені звернення Олексія Олексійовича Брусилова до офіцерів… Як я міг йому не довіряти! І якщо сам Брусилов став на бік радянської влади…

— Ти, — знову через напханий рот прошамкотів Мальцев, — про Баюрного теж не дуже обмовляйся. Баюрний… він із петлюрівців перевербований. Радянській владі почав служити тільки після того, як його добряче за хвіст притиснули. Тому… А от старічок Брусілов послужив радянській владі на славу і був похований з почестями, як і належить радянському командиру.

* * *

Поки Швед із Мальцевим вечеряли, Марунька постелила йому у колишній його ж кімнаті.

У дверях зіштовхнувся із нею. Вона запитально подивилася в очі.

Оглядівся: Мальцев вийшов у садок викурити після вечері цигарку.

— Завтра… Усе завтра, Маруню, — прошепотів їй. — Завтра зранку побалакаємо. Я — спати, бо голова гуде, мов дзвін.

Від споминів щеміло серце. Здавалося, перед тим як заснути, Марко навіть вловив легкий аромат лаванди — її гілочками мати завжди перекладала усю постільну білизну. А може, то Марунька теж тепер так робила…

Показна щирість, турбота та відвертість уповноваженого ОДПУ була на диво правдоподібною і одночасно насторожувала. Думка про те, що вся ця братська турбота і покровительство, якими оточив Іван Мальцев Марка з моменту його прибуття до Кам’янця, має під собою ще якусь, іншу причину, а не лише потребу у професійних і кваліфікованих кадрах для роботи місцевого відділку ДПУ, була останньою, яка майнула у Шведа у голові перед тим, як він провалився у сон.

Револьвер За звичкою поклав під подушку.

Спав, наче у глибокому колодязі. Не відчуваючи плину ночі. Ні мати, ні батько, ні Елізабет у сни не приходили. Якесь темне, важке провалля…

Вранці, спросоння, ще із заплющеними очима, швидше, підсвідомо відчув: хтось сидить поряд, на його ліжку, дивиться на нього, не відводячи погляду.

— Маруню?

— Він поїхав до своєї комендатури, — відказала вона. — Наказав приготувати для Вас сніданок, напрасувати одяг і не заважати, поки працюватимете. То Ви тепер працюєте на радянську владу?

Швед сів, протер очі.

— Маруню… І я радий тебе бачити, — проказав із сумною посмішкою. — Чекай, нехай я встану, вмиюся, приведу себе до ладу. Та й поговоримо. В житті стільки не пиячив, як за оці два дні. Голова обертом.

— То Ви тепер працюєте на радянську владу? — повторила вона. Тримала у руках його револьвер, націлений Шведові просто в груди. — Кажіть правду, паничу, аби я знала.

Марко перевів погляд на дуло револьвера, потім на Маруньку. Схопив її за руку, крутнув, і за мить револьвер уже був у нього в руці.

— Здуріла чи що… Дай сюди.

Вона потерла зап’ясток, за який він схопив занадто сильно.

— Вибач… не хотів тобі зробити боляче.

— Скажіть, паничу, мені правду: то Ви тепер червоний командир? — промовила знову зі сльозами на очах. — Я маю знати.

Він потягнув її до себе, обійняв. Зітхнув важко і якось безрадісно.

— Маруню… Та доста вже з тим паничем. Єдине, що тобі скажу, — не думав, що ночуватиму у своїй колишній хаті. А тебе і зовсім не розраховував зустріти. Більше тобі задля твоєї власної безпеки нічого знати не потрібно.

— То Ви… звідти? Ви все ще… за Україну? — промовила тремтячим голосом.

— Для тебе я Валеріан Клєвєров, — проказав їй на вухо. — Колега господаря цієї хати. А ти… як знову тут опинилася? Чому стала працювати у нього?

— Він сам розпитав у людей, хто раніше тут у прислузі був, знайшов мене, запропонував знову працювати у нього домробітницею, — відповіла Марунька. — Чоловік мій не дуже тому був радий, але я погодилася, бо після того, як наші відійшли за Збруч, ми усі дуже бідували. А тут — самі бачите: я можу щось і додому взяти з харчів і платить Мальцев мені справно. А по-друге… — Марунька пильно подивилася Маркові в очі. — Я… Я тут не просто так. Розумієте? У нас є невелика група патріотів… Чоловік п’ять…

— Зрозумів.

Марко випустив Маруньку з обіймів, спустив ноги з ліжка.

— Іди, готуй сніданок. Я поки вмиюся і поголюся. Усе зрозумів, Маруню, — проказав, поправляючи їй пасмо волосся. — Це дуже добре, що тут є такі люди. Але будь обережна, аби тебе не зрадив ніхто. У ДПУ свої методи і агенти всюди. Може виявитися, що той, кому ти довіряєш, приставлений, аби вивідати про ваші наміри усе. Або ж змусять його катуваннями… Будь уважна.

Вона кивнула.

— То тепер Ви нам допоможете? Тепер, коли Ви знову тут…

— Маруню, — Швед похитав головою. — Не все так просто і однозначно.

Марунька знов впала Маркові на груди. Зайшлася від беззвучного плачу.

— Господи, як я на Вас чекала, паничу! Як чекала! Ні звісточки ж, ні чутки ніякої… не залишайте нас тепер, дуже ми тут бідуємо при тій радянській владі… А кажуть, ще гірше буде. У Гуменці вже приїжджав червоний комісар, оглядали землю, хати, дивилися, що в кого на обійсті є…

— Заспокойся, Маруню… Заспокойся. — Марко погладив її по волоссю. —