Читати книгу - "Поза часом"

не спало на думку полізти туди вночі, але Ніто обміркував усе за двох, от і добре, ми заслуговували на другий келишок чінзано, проте не випили, бо не мали достатньо грошей.

Підготовка була нескладною, я добув ліхтарик, а Ніто чекав мене на Онсе зі згорнутим пончо під пахвою; наприкінці тижня стояла спека, людей на площі було небагато, ми майже мовчки перетнули вулицю Уркіси і коли опинилися в кварталі, де була розташована школа, я озирнувся: Ніто мав рацію — на вулиці не те, що людей, жодного кота. Тільки тоді я завважив у небі місяць, ми про нього якось не подумали й не знали добре це чи погано, втім, добрим було вже те, що можна було блукати галереєю, не вмикаючи ліхтарика.

Для певності ми обійшли квартал, теревенячи про директора, котрий мешкав у будинку поруч зі школою; вгорі там був перехід, і директор міг потрапляти до свого кабінету просто з власного помешкання. Брамники жили в іншому місці, а стосовно нічного сторожа ми були певні, що його немає, бо що б він мав охороняти у школі, де немає нічого цінного, хіба що наполовину поламаний скелет, подерті географічні мапи та канцелярія з двома чи трьома допотопними друкарськими машинками. Ніто спало на думку, що коштовності можуть знаходитися в кабінеті директора; якось ми бачили, як той зачиняв двері на ключ перед тим, як піти на урок математики, і це при тому, що в школі повно народу, а може, саме через це. Не тільки ми з Ніто, геть усі в школі не любили директора на прізвисько Шкандибайло, і не так через те, що він був суворий і міг вишпетити нас або й вигнати з класу через якусь дрібницю, а радше тому, що обличчям директор скидався на забальзамованого птаха, підкрадався якось непомітно, а до класу заходив із таким видом, ніби вирок уже оголошено. Двоє вчителів, які прихильно ставилися до нас (один викладав музику й переповідав нам соромітницькі історії, а другий — неврологію, даючи собі звіт, як безглуздо навчати цього майбутніх філологів), казали, буцімто Шкандибайло не просто переконаний і затятий холостяк, а й лютий жінконенависник і саме тому в нашій школі доти не було жодної вчительки. Але в цьому році міністерство, мабуть, дало йому зрозуміти, що всьому є межа, і прислало до нас сеньйориту Меггі, яка викладала органічну хімію на відділенні точних наук. Бідолашна завжди приходила до школи з переляканим видом, і ми з Ніто уявляли лице Шкандибайла, коли той бачив її в учительській. Годі говорити про те, як почувалася серед стількох чоловіків сама сеньйорита Меггі, змушена пояснювати формулу гліцерину юним шибайголовамсемикласникам з відділення точних наук.

— Ну, давай, — мовив Ніто.

Я ледь не напоровся рукою на вістря, однак зістрибнув вдало, тепер зігнутися на випадок, якщо комусь із будинку навпроти заманеться визирнути у вікно, а тоді доповзти до найзнаменитішого укриття — постаменту, на якому височіє бюст засновника школи, голландця Ван Гелдерена [73]. Поки добулися до колонади, відчули збудження через отаке лазіння й нас узяв нервовий сміх. Ніто сховав пончо за колону, і ми пішли праворуч коридором, за яким були сходи. Запах школи посилювався через спеку, дивно було бачити зачинені двері класів; ми штовхнули одні з них: звичайно, брамники-іспанці не зачинили їх на ключ і ми зайшли на мить до кімнати, де за шість років перед тим розпочали заняття.

— Я сидів ось тут.

— А я позаду, тільки не пригадую — там чи праворуч.

— Дивись, глобус залишили.

— А пригадуєш Гаццано, котрий ніяк не міг знайти Африку?

Хотілося взяти крейду та намалювати щось на дошці, однак Ніто відчував, що прийшов сюди не бавитися, бо бавитися означало б не помічати тиші, яка огортала нас надто щільно; звуки, схожі на відгомін музики, долинали зі сходової клітини; потім почувся скрегіт трамвайних гальм, а тоді все вщухло. Можна було підніматися без ліхтарика, місячне проміння падало просто на мармурові сходинки, хоч останній поверх його затуляв. Ніто зупинився на середині сходів, запропонував мені сигарету й сам запалив; він завжди починав курити в найнедоречнішу мить.

Згори ми роздивлялися подвір’я нижнього поверху, квадратне, як майже все в школі, в тому числі й заняття. Далі рухалися розташованою по периметру галереєю, зазирнули в один чи два класи й дійшли до першого повороту, де містилася лабораторія; її брамники-іспанці, звісно, зачинили на ключ, наче хтось міг зазіхнути на надщерблені пробірки та мікроскоп часів Галілея. З другого коридору ми завважили опромінений місячним сяйвом протилежний коридор, де знаходилися канцелярія, учительська та кабінет Шкандибайла. Першим гепнувся на підлогу я, а за мить Ніто, бо ми водночас угледіли, що в учительській горіло світло.

— Трясця твоїй матері, там хтось є. — Ушиваймося, Ніто.

— Стривай, може, брамники забули його вимкнути.

Не знаю, скільки часу спливло, але тепер ми розуміли, що музика лунала звідти, вона здавалася такою ж далекою, як і та, що долинала зі сходів, але ми знали, що вона чується з коридору навпроти — наче там був камерний оркестр і всі інструменти грали під сурдинку. Це було так несподівано, що чи то ми забули про страх, чи то він про нас — зненацька мовби з’явилася справжня причина, яка привела нас сюди, а не всього-лише авантурна вдача Ніто. Ми мовчки перезирнулися, і він раптом по-котячому поповз, притискаючись до поручнів, і опинився біля повороту, за яким починався третій коридор. Запах сечі прилеглих вбиралень, як завжди, переважив спільні зусилля іспанців і знезаражуючої суміші. Коли доповзли до дверей нашого класу, Ніто обернувся до мене й на мигах показав, аби я наблизився:

— Подивимося?

Я згідливо хитнув головою, бо найрозважливішим у цю мить здавалося безумство, і ми порачкували далі, а місяць щораз більше нас виказував. Я майже не здивувався, коли Ніто приречено випростався в п’яти метрах од останнього коридору, попри те, що звідти з-за нещільно причинених дверей канцелярії чи учительської пробивалося світло. Музика зненацька зробилася гучнішою, а може, відстань скоротилася; до нас