Читати книгу - "Дворіччя. Книга українця"

Господи! Як довго і тяжко довелося мені потім шукати оте рятівне світло рідного обличчя, коли тої жінки раптово не стало...)

...Дворічани Сімону Вейль не читали, але бути неукоріненими, сірим електоратом більшість з них не хочуть: на недавніх виборах до парламенту за регіоналів і комуняків проголосували тільки 19 моїх односельців (із 461-го виборця) — колишня учителька Сонька і найпропащіші пиячки, які за пляшку ладні й рідну матір продати.

Діапазон нашої нації настільки широкий, що навіть у найменшому українському селі завжди знайдеться свій Іуда і свій Устим Кармелюк! Перед тим, як розповісти вам про долі деяких жителів Дворіччя та його околиць, поміркуємо разом про українське месництво.

...12 квітня 1908 року студент права Львівського університету Мирослав Січинський (родом він з села Чернихівці, що неподалік від Збаража на Тернопільщині) зайшов згідно з чергою на аудієнцію у кабінет цісарського намісника Галичини графа Анджея Потоцького. Мирослав («ще зовсім хлоп’я», як писала про нього преса) не привітався, не вклонився, не поцілував графу руку, як це робили всі інші прохачі, а витягнув з кишені папір і спокійно прочитав Потоцькому вирок: смерть іменем українського народу.

Цісарський намісник навіть не встиг второпати, що відбувається, як прогриміли постріли. Мирослав Січинський не мав наміру втікати. Він свідомо здався поліції. Коли хлопця ведуть у кайданках крізь натовп, він декілька разів повторює вирок: «За наші кривди, за вибори, за смерть Каганця!»

Чому український месник убив польського графа? Тому, що гнобителі українського народу переступили усі межі людяності, змусили народ народити цього месника, який, вичерпавши всі можливості не збройного опору, мусив взятися за зброю і у такий спосіб (бо іншого вже не було!) засвідчити перед цілим світом: нація жива і готова за себе постояти.

Маєтки цісарського намісника Галичини графа Анджея Потоцького вартували на той час понад сто мільйонів корон (тоді це були величезні гроші). Граф привселюдно заявляв, що організує українцям друге Берестечко. Він влаштував галичанам справжній геноцид. В результаті терору і махінацій до сейму було обрано тільки 11 українських послів. Граф сміявся із виборів і робив, що хотів.

Особливо обурив українців трагічний випадок у селі Коропець, де на очах багатьох місцевих жителів до селянина Марка Каганця підійшли троє жандармів і закололи його багнетами тільки за те, що він заявив про фальсифікацію виборів. Труп кинули у калюжу посеред вулиці і заборонили людям підходити до нього. «Це була остання крапля, котра переповнила чашу народного терпіння», — писав у ті дні Гнат Хоткевич.

Вже дуже хворий у той час Іван Франко, вислухавши звістку про вчинок Мирослава Січинського, вигукнув: «І знайшовся такий відважний українець!..» Діаметрально протилежною була реакція митрополита Андрея Шептицького. На проповіді у соборі святого Юра він сказав: «Як мара насувається всім перед очі злочин, сповнений перед двома тижнями. Наше місто було свідком мерзенного злочину і страшного згрішення. Чоловік, який лише з імені був християнином, допустився страшного морду на найвищім представнику світської власті в нашім краю. І заплакала вдова, і сльози сиріт полилися...»

Достойною відповіддю на цю «християнську» проповідь митрополита, тяжко контуженого сліпою вірою в чужих богів і пошаною антиукраїнської влади, була стаття в газеті «Діло». Читаймо уважно: «Але перейдімо з загальнолюдського на наше народне поле, на те поле, яке за послідніх десять літ вкрилося цілим рядом могил наших селян, убитих за вибори, за страйки, загалом за народну справу. Але ані над одною з тих могил ніхто з „князів руської церкви“ не запротестував проти „здоптання Закону Божого“, а за душу того, що поліг в найновішій могилі, за Марка Каганця, не дозволено навіть відправити богослужіння в митрополичій церкві святого Юрія. Де ж був львівський митрополит тоді, коли лилась невинна хлопська кров, коли плакали хлопські вдови і сироти? Чи й перед Богом, якого заступником на землі називає себе пан граф Шептицький, графська кров дорожча від хлопської, а плач хлопських вдів і сиріт, лишених на безпросвітну нужду, менше ціниться, як плач вдови і сиріт пана графа, який лишив їм сотки мільйонів маєтку?»

А Тарас Григорович Шевченко сказав би графу і митрополиту Шептицькому: «Ви огласили юродивим святого лицаря!..»

Упевнений, що Андрей Шептицький ці слова читав. Читав і довго думав над ними. І в грудні 1941 року написав «Як будувати рідну хату». Там є багато мудрих думок і великих слів. Ось лише маленька дещиця: «Ідеалом нашого національного життя є наша рідна всенаціональна Хата-Батьківщина... Ясно, як на долоні, що Рідна Хата не постане, якщо не буде українського моноліту, коли українці-самостійники не зможуть, обходячи всі різниці, які їх ділять, завести між собою якнайбільшу єдність».

...12 присяжних-поляків проголосували на суді за смертну кару Січинському. Цісар Австро-Угорщини не поспішає затверджувати вирок: йому доповідають про настрої серед українців Галичини і він має особисті сумніви щодо його справедливості. Січинського направляють на обстеження відомих психіатрів. У заключному висновку маститі лікарі відзначили «високий інтелект обвинуваченого, його доброту, лагідність і глибоке відчування людської недолі та кривди, його гармонію і лад в думках і вчинках».

Другий суд. Присяжні, засліплені жадобою помсти, знову одноголосно вимагають повісити Січинського. Цісар думає три місяці і замінює смертну кару двадцятьма роками ув’язнення. Українці організовують народному меснику втечу, він перебирається до Норвегії, Швеції, а потім до Америки. Очолював там українські громадські організації, редагував газети. Помер у штаті Мічиган на 91-у році життя.

...У жовтні 1933 року на знак протесту проти страхітливого голодомору, організованого Москвою в Україні, українці вбили в московському консульстві у Львові енкаведиста О. Майлова, привернувши у такий спосіб увагу цивілізованого світу до сатанинськи спланованого Сталіним геноциду нашого народу.

15 червня 1934 року українська рука карає на смерть польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького