Читати книгу - "Полтава"

про це пішла, що вірних цареві нагороджують, зчинився заколот, якого я не тямлю. Стали люди з доносами до москалів іти, стали наклепи на своїх сусідів, а то й на приятелів видумувати, буцімто вони здавна з вашою милостею у змові проти царя були, про все добре відаючи, як, і коли, і що. Один наперед другого хапався, щоб якнайбільше захопити добра: землі, млинів, будинків.

— На розграбіж наші маєтки дають.

— На розграбіж, як колись у княжих часах. Скрізь царські люди вештаються з листами до сотників, з маніфестами до народу, і попи тії маніфести по церквах відчитують. І голосить цар, що він добра малоросійському народові бажає, що він його при святій вірі православній удержати хоче, бо ваша милість буцімто Польщі Україну піддати бажали, а церкви наші православні в костьоли перемінити хотіли.

— Не по чім другім, а по голові цар б'є!

— Пише цар, що він ні одного гроша для своєї казни не брав, що це ваша милість для себе тільки податки з народу стягали, на царя вину за те спихаючи.

— Вінценосний брехун!

— Обіцяється ніяких налогів з Малоросії не брати і її предковічних порядків не нарушувати, її привілеїв не вкорочувати. «Обіцяєм вам, вірним подданим, во всем малороссійском краю нічого не брать. Войскам же своїм, великороссійським, под смертною карою запретили ми малороссійскому народу нікакового разоренія і обид отнюд не чинить. Хочемо свято, ненарушимо і ціло содержать всі вольності, права і привилегії Малороссії», — наводив Імжицький слова царського маніфесту.

— Сам чорт не вигадав би хитрішої брехні.

— Антихрист! — притакнув Імжицький і розказував дальше. — А щоб народ повірив його словам, закликає старшин у Глухів, «даби ви как найскорєє для совітов прибили сюда к нам, ібо ми імєєм попеченіє о малороссійском народе, чтоб оной в порабощеніє і под владеніє польскоє не приведен бил і церкви святкє во оскверненіє і во унію обращени не были. Чего ради ми послали наші указы ко всей генеральной старшине, і полковником, і сотником, даби оные збирались на ізбраніє нового гетьмана по правам і вольностям своїм вольними голосами».

— Хорони нас, Боже, від вольності такої! — зжахнувся гетьман. — А кого ж то вони тим новим гетьманом обрати загадали?

— Старшини, як зачуваю, за чернігівським полковником, за Павлом Полуботком заявляються.

— На Полуботка цар згоди своєї не дасть. Хоч він і невеликий то приятель мені, але чоловік з умом і з характером. Воловодити собою не дозволив би. Розуміє се цар. Для його кращий був би Скоропадський, бо хоч з кістками добрий, але м'який… А Левенець?

— Про Левенця доповідають, що він нібито вашій милості вірний, на вибір нового гетьмана не поїде.

— Знаю я тую вірність — і гетьманові, і Україні. Через неї добра нам немає…

І гетьман очі прислонив рукою.

Імжицький занімів. Ніби винним почував себе, що так багато сумних новин привіз. Але розумів, що правду затаювати годі.

— А родини вірних мені старшин? — спитав нараз стурбовано гетьман.

— Чув я, немов то до Прилуки жінки їх та діти стягаються. Туди, мабуть, і жінка пана генерального писаря подалася, і господаря вашої милості пана Цурки теж.

— Прилука від воєнних подій доволі далека. Але яка ж там охорона для них?

— Челядь привезли з собою і чоловіків сто, збігців із усяких полків, назбиралося.

— Хай хоч тільки діла роблять, що старшинських родин пильнуватимуть. Але ти мені про найважніше нічого не сказав, про Батурин. Чи держиться ще він?

— Поки що так.

— Не має наміру здаваться?

— Хорони Боже! Чечель і Кенігзен скорше згинуть, як зрадять. Є ще і в нас люди хоробрі. Ще не всіх затруїла московська отрута і не всі живим трупом гниють.

— Сотнику, коли б я десять тисяч хоробрих людей під рукою моєю мав, і вірних, і готових на все, щоб тільки волю Україні добути. Богом клянусь, я добув би її. Не тому ми бідні, що слабі, а що віри в свою силу не маємо. Козаки б'ються, коли мусять, але старшини збабіли. Розжились і за маєтки свої дрижать, о них вони турбуються, а не України хочуть. З лицарів у хуторян перетворилися. Може, й моя вина у тому. Гадав я, що як розживеться народ, то й життя того з усіх сил обороняти стане. Але нині бачу, що ні. Та я ще не труп. Живий ще гетьман Мазепа! На живому ведмеді цар шкуру продає!..

Гетьман піднявся з крісла, випрямився, очі його блиснули дивним, молодечим жаром.

— Мечем виріжу тую гниль. Живе тіло лишу. Болітиме, — га, що ж! Без горечі й ліку нема. Прокленуть мене нині, але завтра благословити стануть. Я зробив те, що зробити мусів, щоб Україна не пропала дорешти. Не настрашить мене цар своїми маніфестами, ані старшини своїм заячесердям, ані простий народ несвідомістю своєю. Піду за голосом розуму і серця, уповаючи в правість задуму свойого і почуваючи відповідальність за майбутність народу мойого і держави його. Росією Україні не бути.

Подзвонив, і на порозі явився Чуйкевич.

— Розшукай мені короля, де він не був би, негайно. Скажи, що гетьманові треба з ним бачитися зараз-таки і невідклично. Кендзєровський хай мені шубу подасть. Сотника Імжицького і його родину примістити мені гарно, щоб нічого їм не бракувало. Іди!

Імжицький обіймив гетьмана за коліна. Цей пригорнув його до себе. Тривали так хвилину.

— Росією Україні не бути! — повторив гетьман, кріпко стискаючи сотникову руку.

— Не бути… — як відгомін, повторив Імжицький.

Надлетів Чуйкевич.

— Знайшов? — різко спитався гетьман.

— Його милість король у Караївці.

— Сповістив, що негайно хочу бачитися з ним?

— Дежурний офіцер не пустив мене до короля.