Читати книгу - "До ніг твоїх я небо простелю…"

можна? — здивувався Вадим, наздогнавши Лію.

Далі вершники знову рушили повільним кроком.

— Здається — не можна. Але ми з Маратом інколи дозволяємо собі порушувати правила.

— Це тому, що у вас власні коні, — пояснив Гордієнко. — Коли вони у ваших руках, клуб не несе за них відповідальності.

— Розслабся і насолоджуйся прогулянкою, — байдуже кинула у відповідь. — Краще розкажи, кого з наших бачиш? З ким спілкуєшся?

— З багатьма, — задумано дивлячись перед собою, відповів Вадим. — Майже всі продовжили музичну кар’єру. Шкода, що ти…

— Нема чого жаліти, — обірвала Лія. — Ти бачив тільки Мирона і вже залишився враженим. Познайомився б з іншими моїми дітьми — зрозумів би повноту родинного щастя. Якби я тисячу разів мала вибір між музикою і щасливою сім’єю — усі тисячу разів вибрала би друге. Повір.

— Вірю, — голосно зітхнув Вадим. — Я теж вибрав би… — майже прошепотів. — Та не судилося…

— Що ти кажеш? — не розчула Лія.

— Кажу, може увечері зустрінемося? — раптом запропонував. — Прогуляємося містом? Побалакаємо про старі студентські часи?

— Я — заміжня жінка, — сказала, як відрізала. — Не забувайся.

— Боїшся, що твій бусурман кривим ножем проштрикне мені серце? — боляче засміявся однокурсник. — На їхніх жінок навіть дивитися заборонено, так?

— Що ти вигадуєш? — скривилася Лія. — Ми з тобою — друзі. Немає нічого поганого в тому, що спілкуємося. Але ввечері нехай містом гуляють закохані.

Вадим промовчав.

Згадав, як буквально перед весіллям спеціально зустрів Рахімова і наважився відкрити йому очі на голу правду. Мовляв, той застарий для неї. А він, Вадим, кохає цю дівчину з першого курсу. Зробить усе для її щастя. Дасть можливість розвиватися в музиці. Адже це — головне для творчої людини. Так вважають і Турганови. А що може запропонувати їй Марат? Гроші? Золоту клітку? Бо за що ще можна полюбити на дванадцять років старшого чоловіка?

Реакцію Рахімова молодий студент запам’ятав на все життя. Налиті злобою очі Марата досі сняться йому ночами. Роками навіть близько до Лії не підходив, аби не потрапити в поле зору її гарячокровного чоловіка. Деколи Вадима аж страх обіймав, як мила, тендітна, слаба дівчина може жити з таким… Але своє місце запам’ятав добре.

Наблизитися насмілився лише, коли вона начебто розлучилася. Проте відчув, що непотрібен, тому непомітно зник з її життя. Відпустив змучене невзаємним коханням серце, зустрів дівчину-американку, яка допомогла забутися, повернула до музики. Живуть разом уже більше десяти років. Офіційно неодружені, без дітей, як то модно у сучасному світі.

З Україною Вадима пов’язувала тільки мати. Вирішив і цю ниточку розірвати. Зараз приїхав, щоб оформити документи й забрати найріднішу до себе за океан.

Але не витримав. Як тільки ступив на рідну землю — ноги понесли у Мужіїв. Знав, що Лія часто тут буває: коли з дітьми, коли з чоловіком. Він не підійде. Просто гляне на неї збоку, помилується наостанок. Адже більше у ці краї не повернеться.

Проте сьогодні, коли побачив її на полі — у серці знов заворушилося старе, майже забуте почуття. Перед тим, як наважитися під’їхати — тисячу разів обернувся навколо й переконався, що вона — сама, без своєї другої половини. Навіть уявити не міг, що вони так спокійно їхатимуть на конях поруч, як старі добрі друзі й безтурботно розмовлятимуть.

З кожною хвилиною сміливості у Вадима більшало. Нехай Рахімов навіть побачить їх разом. Гордієнко уже не молодий двадцятирічний юнак, якого так просто можна залякати одним своїм виглядом. Нехай побіситься…

— Рада була побачитись, — сідаючи у новеньке червоне Пежо, на прощання усміхнулася Лія. — Щобільше часу минає після закінчення академії, то ціннішими стають друзі. Нехай тобі щастить в Америці. Не пропадай.

— Я ще трохи побуду в Мужієві, — подаючи руку на прощання, мовив Вадим. — Завтра знову навідаюсь сюди. Ти прийдеш?

— Подивимось, — загадково відповіла.

Завела машину й поїхала додому.

Гордієнко провів Лію закоханим поглядом. Він ще довго не міг зрушити з місця.

«Вона — розкішна. Роки тільки прикрашають цю жінку. І не важливо, що заміжня, що мати чотирьох дітей, що кохає свого чоловіка. Нехай би лише подивилась з теплотою, ніжно озвалася…» — важко подумав.

Завтра він знову прийде у кінний клуб, щоб хоч глянути на неї, побути поруч, ненароком торкнутися руки.

Цього, виявляється, досить…

Це окриляє…

Наступного дня, коли у стійлі конюшні Лія одягала вудила на коня Рашида, раптом відчула, як сильні чоловічі руки обняли її стан і міцно притисли до себе. На своїй шиї відчула дотик пристрасних гарячих уст…

Від несподіванки скрикнула, вирвалася й відскочила під стіну.

— Марате?! — не могла повірити, коли обернулася.

Прямо перед нею з широко розплющеними від здивування очима, стояв, ошелешений дивною реакцією жінки, Рахімов.

— Ліє? Що з тобою? — підняв брови. — Хіба на моєму місці міг бути хтось інший?

— О, Господи! — голосно зітхнула, кидаючи з рук спорядження для коня. — Ти ж казав, що приїдеш тільки на вихідні. Я зовсім тебе не чекала.

— Я й не планував раніше, — обіймаючи дружину й занурюючи уста в її м’яке волосся, прошепотів Рахімов. — Але вчора мені раптом стало так неспокійно на серці, що ледь втримався, аби вночі не рушити в дорогу. Дивне відчуття, наче віддаляєшся, хтось намагається торкнутися твоєї руки. Враження, ніби я тримаю, а ти відпускаєш… Всередині така тривога… Маячня якась…

— Маячня? — хитро примружила очі Лія. — То чому ж ти відклав усі справи й примчав, наче пожежу гасити? Ревнуєш?

— Ліє… — серйозно глянув на дружину Марат. Очі його потемніли й стали глибокими, якимись аж бездонними. На мить їй здалося, що в них можна впасти, наче в страшне провалля…

— Не жартуй такими речами, — нахмурився. — Бо навіть не уявляєш, як міцно я тримаю твою руку, — попередив. — Ти — моя жінка. Хіба можу комусь дозволити торкнутися тебе? За це я вбити готовий.