Читати книгу - "До ніг твоїх я небо простелю…"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Від почутого в її душі аж похололо. Здалося, наче він не дивиться, а колючою кригою покриває. Згадала, як учора вони з Вадимом безтурботно каталися на конях за межами клубу. Якби Марат несподівано навідався на день раніше… О-ох! Аж мурашки по шкірі пробігли…
Але швидко опанувала себе.
— Міцно тримаєш, кажеш… — якось боляче усміхнулася. — Ми з тобою і справді одне ціле. Відчуваємо на відстані. Наче одна плоть. Коли ти займався японцями… Святкували той контракт… — на мить замовкла й відвела погляд.
Рахімов насупив брови й застиг в очікуванні якогось откровення. Мимоволі згадалася Ковальова.
— Тої ночі я не спала, — важко продовжила. — Намагалася виключити свідомість, але не виходило. Під ранок, геть виснажена, забулася на якийсь час. Раптом, крізь сон, відчула, як всередині закололо, ніби хтось розпеченим ножем проштрикнув. Тоді побачила картину: ми удвох — посеред безкрайньої пустелі. Ти міцно тримаєш мене за руку, але я… Не з плоті й крові, а з піску… Несподівано піднявся сильний вітер. Він почав роздувати пісок. Я зникала… Ти намагався втримати, врятувати. Але за мить з твоїх долонь злетіли останні мої піщинки… Далі прокинулася. Злякалася побаченого. Хотіла тобі зателефонувати, але помітила непрочитане повідомлення з невідомого номера: «Сумнів — затьмарює розум. А розум — примусить замовкнути серце…». Надіслане близько години тому. Все на мить зупинилося… Завмерло… Я відчула, що ти… на порозі зради… Готовий ступити за межу… — глянула прямо йому у вічі.
Настала тиша.
Марат не реагував.
Стояв, наче громом уражений.
— Незабаром ти повернувся, — важко продовжила Лія.
Вона не хотіла цієї розмови, але якщо вже чоловік сам заговорив про вірність…
— Не роздягаючись, ліг поряд зі мною. Пригорнув до себе. Я вдала, що глибоко сплю…
— Що? — раптом скривився, мов від нелюдського болю, Марат.
Його очі ще більше розширилися. Якщо вони дзеркало душі, то страшно уявити, що відчував у цю мить. Все змішалося до купи: гнів, страх, любов…
— Що я чую? — повільно взяв її обличчя у свої долоні й наблизив до себе. Впритул глянув у налякані очі.
— Ліє… Ти наче гострою стрілою проштрикнула мене наскрізь… — говорив виважено, напівпошепки. Кожне його слово виражало біль, жаль… — Стільки років минуло, а досі не зрозуміла, що означаєш для мене? Ти — моя душа, мої очі, якими бачу цей світ, мої легені, якими дихаю, моя радість, моє щастя. У моєму серці ти на такій висоті, що навіть діти туди не дотягнуться. З ким себе порівнюєш? З отією… — знову скривився й підвищив тон. — Яка межа?! Який поріг?! Що, якби й ступив туди, га?! Там — порожнеча. Що вона міняє?
— Але ж не ступив, правда? — тремтячим голосом, хвилюючись, тихо запитала. У її очах було стільки надії, що Рахімова пробрало аж до кісток.
Це не давало їй спокою багато місяців. Старалася забути, але не виходило. Нарешті настав момент істини. Якщо тої ночі був з іншою — не приховуватиме правди. Ох, як важко душі.
Мимоволі згадала Володіну.
— О, Небо! — не витримав і закричав Марат. — Це так важливо для тебе?! Не ступив!!! Нащо мені блукати у сухій пустелі, якщо поряд — зелений квітучий рай? Боже, що ти собі надумала? — міцно притис дружину до себе. Відчув, як вона тремтить, поцілував у голову. — Колись я вже казав: ти — моя єдина на цьому й тому світі, — пом’якшав. — Це ніколи не зміниться. Навіть не мрій. Які б вітри не дули — ніщо, ніхто, нікуди не забере тебе від мене.
— О-о, коханий, — полегшено зітхнула й притислася до чоловіка. — Єдиний мій. Побудеш зі мною кілька днів? — благально глянула на нього.
— Ні, радосте моя, — заплющивши від насолоди очі, поцілував дружину. — Я забираю тебе негайно, — ніжно усміхнувся, витираючи її зволожіти очі. — Більше й на хвилину не залишу наодинці з такими думками. Завтра рушаю в Таджикистан по Тимура. Квиток на літак до Душанбе вже заброньовано. Досить. Пора всіх повертати додому.
Окрилений вчорашньою зустріччю, Вадим не йшов, а буквально летів до конюшні. Він уже побачив припарковане червоне авто Лії. Значить, вона тут. У його руках красувався скромний, але такий милий букет польових квітів. Купив по дорозі, у бабусі, яка торгувала на тротуарі. Раніше на такі речі навіть уваги не звертав. Але сьогодні все наповнювало душу радістю.
Та раптом… від побаченого аж завмер на місці.
Лія не сама!
Її цілує чоловік. Обнімає свою кохану, гладить волосся, насолоджується нею, щось солодко нашіптує на вухо.
То Рахімов.
Вадим упізнає його й через сто років.
Відчув, як усередині обірвалася остання струна, завдяки якій мелодія любові все ще звучала в його душі. Як його крихке серце упало, немов з великої висоти, й розлетілося на тисячі дрібненьких шматочків, які вже ніколи не зібрати, не скласти воєдино. Немає більше ілюзії кохання, немає надії…
Заплющив очі, міцно стис повіки, мов від страшного болю.
Повільно опустив квіти на підлогу. Тихенько розвернувся й поплентався геть, від гріха подалі.
Єдине втішало: Лія справді щаслива. Треба тільки бачити її очі, коли дивиться на Марата, і все стає зрозуміло.
Кажуть, з роками любов подружжя переходить у звичку просто бути поряд, зникає вогонь бажання, залишається обов’язок перед дітьми, родиною. Та це не про Рахімових. Очевидно, що у їхніх серцях палає такий вогонь, наче й не було тих сімнадцяти років, наче лише вчора покохали. У цьому трикутнику він абсолютно зайвий. Немає сенсу залишатися й на день. Сьогодні ж їде за матір’ю, купує квиток на літак і зникає назавжди…
* * *— Ас-Саляму алейкум, — привітався на рідній мові Марат з двоюрідним братом Ісмаілом та його родиною, коли приїхав у гори за Тимуром.
— Алейкум ас-Салям, брате, — обнімаючи гостя відповів господар. — Як долетів?
— Слава Всевишньому, все гаразд. Вже побував у Рашида, — усміхнувся, демонструючи на собі тутешній одяг. А де?… — не знайшов очима
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «До ніг твоїх я небо простелю…», після закриття браузера.