Читати книгу - "Ярино, вогнику мій"

вона ж мені в онуки, якщо не в правнучки годиться! Так як тобі такий сором на думку спав?

– А що я маю думати, коли ти ледь не облизуєшся, дивлячись на неї?! – вигукнув Ярема, мимоволі зніяковівши від такого щирого обурення. – Від тебе же чого завгодно можна чекати!

– Ти краще за собою стеж! Ти сам на неї так дивишся, що якби тобі вистачило хоробрості, то давно б їй поділ у затишному куточку задер! Думаєш, я нічого не помічаю?! Ти дурень, Яремо, якщо тобі вистачило розуму дівчисько до мене, старого, приревнувати! Іди геть із моїх очей! – закричав Станіслав і від злості жбурнув на внука подушку.

Ярема ухилився від подушки і в гніві вискочив із кімнати. Щоправда, злився на самого себе. «Справді, я дурень, якщо таке міг подумати, – картав себе він. – Треба буде перепросити діда, але… Господи! Я й справді ревную до нього Любу, бо вона мені самому в око впала!» – злякався хлопець своїх думок. Живучи на Низу в чоловічому товаристві, Ярема ніколи не думав про кохання. А після слів діда нарешті збагнув, що Любонька давно, ще з дитинства, запала йому в душу. А дід здогадався про його почуття і лише намагався висловити своє схвалення. Але перепросити не вистачало хоробрості. Тому Ярема мучився докорами сумління й безцільно вештався обійстям. А ввечері усамітнився в світлиці, коли несподівано увійшла Люба і тихо присіла поряд, не сміючи завести розмову. Ярема теж мовчав і тільки позирав на неї. Ще трохи помовчавши, він зважився, проте почав зовсім із протилежного боку:

– Любонько, а як ти збираєшся далі жити?

– Не знаю, – здивувавшись, відповіла дівчина. – Та й що мені думати про своє майбутнє, коли вибір невеликий – вітчим видасть мене заміж, і я буду жити, як усі. Адже коли не стало мами, вітчим пообіцяв піклуватися про мене. Говорив, що як би не завинила перед ним моя мама, але я не повинна розплачуватися за її гріхи. Тому я й залишилася жити тут. Та й мені все одно більше нікуди було йти, і я дуже вдячна за все твоєму дідові.

– І ти що, підеш, за кого скаже дід? – похмуро запитав Ярема.

– А хіба в мене є вибір?

Ярема насупився. Ще трохи пом’явшись, він запитав відверто:

– Любонько, а чому ти ніколи не признавалася, що я тобі до душі?

Бідна Люба зробилася яскраво-червоною від сорому і зніяковіло відвернулася від його допитливого погляду.

– Та хто ж про таке признається, Яремочко?! – нарешті пробелькотіла дівчина. – Ти ж… ти ж до мене завжди, як до сестрички молодшої ставився… І як я, дівчина, таке тобі, хлопцю, скажу!?

– А ти б пішла за мене? – запитав Ярема, наче в лоба врізав.

Люба не відповіла, бо від його слів знову зашарілася і замість відповіді притулилася до його плеча, боязко обняла за шию. Зате Ярема, захмелілий від припливу почуттів, міцно обхопив її за талію, схилився до неї і припав до її губ поцілунком. Цілувався він уперше, зате вклав у свій поцілунок стільки запалу, що цим покрив відсутність уміння. Люба не пручалася, а, заплющивши очі від щастя, тулилася до нього всім тілом.

– Я не зможу без тебе жити, Любонько, – шепотів Ярема, не знаючи, що ще в такі моменти годиться говорити коханій, а Люба лише тісніше горнулася до нього, аж раптом обох сполохав скрип. Обидва сіпнулися і відсіли одне від одного на шанобливу відстань, прислухаючись. Але в будинку знову запанувала тиша. Тоді обоє почали так захоплено цілуватися, що не почули тихих кроків.

Винуватцем скрипу був Станіслав. Причина, що змусила старого вилізти зі свого барлогу в таку пізню годину, була проста – у нього закінчилася горілка, і він крався до льоху поповнити свої запаси. І, як на гріх, усе чув.

Це підслухане освідчення в першому чистому коханні стривожило Станіслава так, що він забув про горілку і в сум’ятті повернувся до своєї спальні. «Онук і падчерка вже не діти, а зовсім дорослі люди, які влаштують своє життя в обхід моєї волі і бажань. І нічого я не зможу поробити – я й сина свого не зміг приборкати, так де ж мені онука і падчерку загнуздати! Адже якщо Яремко дійсно кохає Любку і захоче з нею одружитися, то що він зможе їй дати? – міркував Станіслав. – Який із нього чоловік? Він же зарозумілий шмаркач, і йому самому потрібні опіка й підтримка. А що як це у них просто молода кров грає? Що тоді? Ще, боронь Боже, накоять мені удвох ганьби!»

Яка дивна природа людська! Станіслав усе життя міняв коханок і зовсім не соромився своєї аморальної поведінки. Але коли у його власній родині запахло нецнотливим зв’язком, то це викликало у нього неабияку тривогу. Адже Станіслав чітко усвідомлював, що мусить дбати про Любу – це з його вини вона залишилася круглою сиротою. А ще відчував вдячність за порятунок онучки. Тож йому хотілося прилаштувати Любу в житті якнайкраще. І всю ніч старий напружено розмірковував, як влаштувати долю Яреми та Люби, проте мати з цього користь і для себе.

Наступного ранку Ярема таки прийшов перепрошувати. Побачивши онука, Станіслав хитро всміхнувся і, схрестивши руки на грудях, вичікувально на нього подивився.

– Діду, ти не гнівайся на мене за вчорашнє, – почав Ярема, – просто я… я… я справді приревнував.

– Та невже!? – ущипливо вигукнув Станіслав. – Знаєш, Єреміє, ось коли твій онук образить тебе так само, як ти мене вчора, то тоді ти зрозумієш, як мені прикро і гірко. Але все ж ти – моя рідненька кровинка, тому я пробачаю тобі.

Ярема хотів було піти, але Станіслав затримав його:

– Стій! А ти що, так і не сказав їй, що вона тобі люба?

Ярема почервонів і заперечливо похитав головою, соромлячись сказати правду.

– Ти, соколику, поквапся! – порадив Станіслав. – Любка – дівка гарна. Можна навіть сказати солодка – повір моєму досвіду! Я такі речі на око визначаю! Та й падчеркою мені доводиться, так що чимало знайдеться охочих зі мною поріднитися. Так що ти не барися, а то як видам її заміж, то піймаєш облизня!

– Ти не зробиш цього, діду! – зблід Ярема.

– Зроблю! Ще як зроблю! – єхидно відповів Станіслав, відкидаючи чуба, що недоречно впав на очі, і глузливо дивлячись на онука. – Чого це я маю відмовлятися від зятя, який буде і Любці захисником, і мені опорою, і який буде тут, поруч, тоді як ти, мій онук, швендяєш десь у чорта в зубах? Ось