Читати книгу - "Samotni.com"

стіни вставлену в скло модель планера. Дістає малюнок, а на його місце м’яко засуває чорно-біле фото. Вішає його на розхитаний цвях, і за мить згори на нього дивиться маленький Вітько.

Ящик з літаками, хоч і заповнений пластиковими деталями, загалом важкуватий. Треба знайти звільненим літакам нове місце для вічної стоянки. Віктор вибирає для них вищу полицю. «Там у них вигляд буде кращий», — думає хлопчина, перекладаючи книги й диски. Коли останній «боїнг» гордо розправляє крила на нехитрому аеродромі, можна заспокоїтися.

Ковдра пахне свіжістю. Віктор натягує її на голову, але сон не приходить. У тихому бубонінні по радіо вгадується якась програма про поляків за кордоном. Молодик досить писклявим голосом журиться за нареченою, дві сестри-посудомийниці ні за ким не зітхають. Вони просто закохалися в ірландців. Якась жінка наполегливо повторює, що має повернутися, але вже нема до кого. Хтось нарікає на власну країну, яка не потребує його, а тут, на чужій землі, кращого професіонала за нього не знайти, бо жоден житель островів не кладе так вправно цеглу. Жоден із них не може зробити з шерехатого тиньку гладеньку поверхню. Таку шовкову, як, даруйте, дупця немовляти… А поляк може — розпирало від гордості фахівця, що говорив баритоном.

«Усі ми схожі одне на одного», — подумав Віктор, устромившись носом у подушку. Самотні.крапка.соm. Чи тут, чи там, самотність вдягнена однаково. Вона немов якийсь предмет одягу, що пасує всім.

А за вікном шматочок місяця. Аж смішно подумати, що такий самий висить над Ірландією і материним помешканням. Десь на околиці Лондона або Бірмінгема. Або ближче до Шотландії чи в Північному морі. Хто ж знає, де розташований будинок матері-вертиголови… «У будь-якому разі, місяць ми маємо один», — підсумовує Віктор, перш ніж навколо нього згаснуть усі вогні та звуки…

Травневі блискавки
Щоденник Зосі

Травень. Я не можу повірити, що ось-ось відпустка, а після неї розквітнуть айстри і мій клас помалу, як-от перекручують кінострічку, щодня йтиме у своє майбутнє. Посвідчення особи, атестат зрілості, навчання. Перша робота. Перший шлюб у її класі… А проте вони зараз і досі сміються з мультфільмів, тішаться з раптового «вікна» на заняттях і потайки сьорбають пиво в дешевих кафе…

Я пам'ятаю, який кошмарний був початок цього виховання. Я боялася, що не зможу просто налагодити стосунки між нами, щоб вони шанували моє становище в класі й водночас хотіли мені довіряти. По-різному було раніше, але тепер, коли, нарешті, все почало складатися, треба поволі прощатися.

Я мала аналогічні проблеми, коли Йоанна і Віктор так покохали одне одного. Я була зла на себе, що сама зумовила цю ситуацію. І знову дістала по носі, бо моя власна сестра щодня переконує мене в тому, що перше кохання не обов'язково робить нещасливою цілу родину. Їхнє почуття гарне. Я відчуваю, що Йоанна захопилася дужче, ніж просто юна дівчина, але не обов'язково. Віктор розважливий, відповідальний. Вона торохтить, як вітряк, а він слухає. Вона каже, що «мусимо», він — «подумаємо». Він ще менше говорить тільки тоді, коли практикується в англійській мові. Бо його «вчителька» така вередлива, що Віктор залюбки прогуляє з нею урок…

Якась закохана ця наша домівка. Кшись чимраз частіше питає, чи знайду я в своєму житті вихідний день, щоб вийти заміж. Звичайно, знайду, тим більше що кандидат непоганий. Але хай почекає. Я зла на себе, що поводжуся, як мати-одиначка, яка мріє, що матиме власне щастя, коли дитина виросте. Але ж діти ніколи не виростають! Кшись трохи має рацію, сміючись, що я стану на весільний рушник, але як дружка… Йоанни! Нехай сміється! У нього ніколи не було дитини, тож я йому вибачаю.

Насправді, це несправедливо. Я намагаюся всю провину за власне боягузтво скласти на Йоанну. Так, я сама залишаюся у своєму омріяному «стародівоцтві», бо мені… зручно! Шкода розлучитися з комфортом упорядкованого життя. Поділеного між школою, домівкою, романтичними побаченнями. Більше жодних зобов’язань. Шкода тільки, що час від одного дня народження до іншого так жорстоко пришвидшується, не уповільнюючись, щоб розвіяти якісь дівочі сумніви. А може, викинути коника? Купити білу сукню і з мужністю зрілої жінки, нарешті, сказати «так»? Скромно, без помпезності й божевільного святкування?..

Аж ось щось сталося. Моє найбільше нещастя — шість запланованих одиниць з географії — це вже в минулому. Крім Мальвіни, всіх переведуть у наступний клас, а я замість радіти досі подумки повертаюся в ту сумну ситуацію за тиждень.

Почалося все безневинно. Від звичайних розмов в учительській на певну тему. Я мушу визнати, що виникали вони більше зі співчуття, ніж з утіхи роз’ятрювання Мальвіниних ран. Кожен із нас відчував я коюсь мірою провину чи відповідальність. Ніхто не помітив, як у колезі Торфовець дозріває стримувана агресія. Злякалися ми тільки тоді, коли з криком і перекошеним істерикою лицем вона кинула ошелешеному товариству: «Завжди винні ті молоді хвойди, ті безсовісні шльондри, що тягнуть на дно пристойних чоловіків», а потім розвинула власну, бридку версію подій і не змогла заспокоїтися. Тож ми викликали швидку допомогу. Бідолашна пані Анна. Страждання, якого вона ні на дрібку не позбулася, знов озвалося нервовим нападом і хворобою.