Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так, їй стало краще. Вона прийшла до тями і просила тебе не карати.
Я відчула, наче підлітаю догори, до тих прекрасних зір. Тепер хай б’ють.
Я не вбила її.
Хай б’ють мене за мою дурість.
Голос Всевлада прозвучав біля самого мого вуха:
— Ільяс змочив нагайку спеціальним відваром. Твої подряпини заживуть.
— Дякую.
Всевлад роздер мені сорочку на спині — рівно до пояса, щоб вона втрималась на тулубі і я не стала раптом ще й голою. А тоді дав у зуби палицю, обмотану шкірою.
Я підняла голову і побачила, що, хоч на подвір’я і вийшло небагато учнів, але з вікон спостерігає, мабуть, уся школа.
Всевлад відійшов і приготував батіг.
— Один! — скомандувала Маїна.
Свист. Біль.
Я застогнала.
Я була вдячна, що в роті в мене та палиця, бо не хотіла принижуватись і кричати, а біль був жахливим. Тож я могла тільки скімлити.
Коли усе скінчилось і мене відв’язали, я ледь зуміла втриматись на колінах. По спині текла кров.
Учні почали розходитись. Близився час відбою. Я підняла голову, аби знайти своїх друзів, та перед очима все розпливалося. Я була знесилена. В голові все помутніло.
— Маїно, ти дозволиш?
Я не могла зрозуміти, хто говорить. Але, мабуть, вона щось таки дозволила, бо поруч зі мною хтось присів.
— Ханно з тринадцятої групи, не відключайся!
— Вчителю Ільяс, — прошепотіла я. — Ви лікуєте Вишену?
— Так. З нею все буде гаразд. На, це тобі допоможе.
Він притулив до моїх губ горличко якоїсь фляги і перехилив. Я зробила кілька ковтків і закашлялась. Рідина була пекучою і не смачною. Але в голові у мене трохи проясніло.
— Я маю змастити твою спину маззю, аби рани не запалилися до ранку від холодного повітря. Твоя смерть не входить у план покарання. Буде боліти, але ти мусиш терпіти.
— Боліти? Ще більше? — прошепотіла я.
— Напевне, що так.
Я вчепилась руками в землю, зариваючись нігтями глибше, аби не зіскочити з місця і не побігти.
Боліло.
Та я б не побігла. Мої ноги б мене не послухались.
Мені зробили одразу кілька поблажок. Аби я не вмерла принаймні до ранку. Дозволили встати колінами на дерев’яну дошку — це було боляче і незручно, але не настільки холодно, як тоді, коли я стояла в болоті.
А ще на мою уражену спину накинули простирадло, згорнуте в кілька разів. Воно було легким і не мало завдавати зайвого болю.
Але завдавало.
І найгірше мені стало, коли Всевлад зв’язав мені за спиною руки.
Його пальці ледь відчутно тремтіли.
* * *Як не зійти з розуму, коли спина вся в ранах, а ти стоїш годинами на колінах на дошці, одяг увесь просяк кров’ю та болотом, а ще, крім болю і втоми, відчуваєш, як повільно замерзаєш? Коли єдиним звуком, який ти чуєш серед ночі, є стукіт власних зубів?
Напевне, ніяк.
Напевне, я вже була божевільна.
Я згадувала. Довкола мене була величезна темна школа, у якій давно всі спали. Навкруг панували порожнеча і пітьма. Не було, за що зачепитися поглядом. А тому вперше за довгий час я згадувала.
Не знаю, може, Всевлад дійсно якось із цим пов’язаний. З тим, що мій світ пригадує свої кольори. Як тоді, біля вікна, коли він мене поцілував. І так само зараз, адже саме він завдав мені усього того страшного болю, хоч і наказувала Маїна, після дотиків його рук я могла згадувати.
— Мого брата звуть Поляном, — прошепотіла я.
Я не могла пригадати все, то було як щось нереальне — мої спогади. Вони приходили уривками, картинками й епізодами. Я заплющила очі і видива виявились дуже яскравими.
Я не любила нашу хату, бо там повсякчас гуляли протяги; в нас була одна-єдина грубка і, хоч ми мали три кімнати, та взимку мусили спати всі в одній, де було тепліше. Та хата на півметра вгрузла в землю, в ній були маленькі вікна, а тому в кімнатах завше було темно.
Та я пригадала ті дні, коли я любила свій дім. Таких днів було не дуже багато, але все ж… То були часи, коли надворі панувало тепло і яскраво світило сонце, від світанку і до заходу світлі промені пронизували діряві дерев’яні стіни і створювали в кімнатах якийсь ірреальний світ.
Я пригадала обличчя батьків. Моя мама була нижчою за мене, а тато — вищим на півголови. Вона мала найніжніші на світі руки і свої блакитні очі я успадкувала від неї. Мама рано постаріла, але її добре серце, здавалось, завше лишалось молодим. Тато мав густу чорну бороду і, коли він їв, вона вкривалась крихтами хліба. Мама казала, що тоді його борода нагадує зоряне небо. Ми називали татову бороду «зоряною бородою» навіть тоді, коли вона почала сивіти і крихт на ній вже не було добре видно.
Тато мав великі мозолясті руки і трохи кульгав. Він рубав дерева для господаря і одного разу великий стовбур впав і придавив йому ногу. В нього був перелом і кістки неправильно зрослись.
Я пригадала, що ми завжди робили запаси їжі — з чого тільки могли. Я знала безліч їстівних грибів, трав і корінців. Коли ставало геть сутужно, ми варили з них юшку, яка виходила препаскудною на смак, але досить поживною.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1», після закриття браузера.