Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

А ще ми всюди, де могли, збирали яблука і груші — тихцем у пайовім саду, коли ніхто не бачив і можна було заховати їх в сорочку, при дорозі, понад річкою. Потім ми різали їх і сушили, а взимку варили з них і трав чаї.

Ті чаї нас також рятували.

Я згадувала все і майже нічого: як тато гарно різьбив. Як мама пекла хліб. Як Полян розпалював в грубі вогонь і співав пісні, доки не заходився кашлем.

Але звуку самого кашлю я не пам’ятала. Як дивно.

Мені знадобилось майже чотири роки в Сколісі, тридцять ударів батогом і ніч на колінах у жахливому холоді для того, аби згадати хороше.

І від того, що я згадувала, мені ставало трішечки тепліше.

— Тебе приніс Всевлад. Схоже, що під ранок ти втратила свідомість. Маїна наказала йому принести тебе сюди. На той час ти марила. Кілька разів назвала його «сраним дарвенхардцем», що було досить весело. Але в основному ти плакала і горнулась до нього.

— Який жах.

Вишена лагідно всміхнулась.

— Думаю, що з нас трьох найбільш ніяково було саме йому.

Ми не вибачались одне перед одною, не розпитували, як хто почувається. І без того все було зрозуміло.

Лежали на ліжках у якійсь кімнаті, де я раніше не була. Поряд стояло ще чотири ліжка. Напевне, тут кладуть людей, яким уже геть паскудно, бо коли Дана зламала мені руку, то я спала в себе в кімнаті, поряд з усіма іншими дівчатами.

Я лежала на животі. Приходив Ільяс, допоміг мені роздягнутися (я не мала сил навіть червоніти). Так само поміг, як малій дитині (мене хитало, мов п’яну), одягнути чисті штани, які приніс хтось із моїх подруг. Сорочку одягати мені категорично заборонили. Ільяс обмив мою спину і знову наніс лікувальну мазь. Боліло не так сильно, як ввечері, але теж немало. Дав мені випити гарячого бульйону (це було божественно!), який сам же і прихопив із собою, а тоді ще втулив якісь ліки, бо в мене, виявляється, піднялась температура. Сама я була така розбита, що геть нічого не відчувала.

— Ви вчитель року, ви знаєте про це? — пробурмотіла я, коли він допоміг мені лягти на живіт. Раніше я б такого ніколи не сказала.

— Знаю, — відповів він у притаманній йому безпристрасній манері, накриваючи мене простирадлом, а тоді — дуже обережно — ковдрою. У стінах школи було холодно і сиро. Тоді дарвенхардець наказав мені поспати і пішов.

У Вишени була перемотана голова і вона лежала на спині, потопаючи у великій м’якій подушці. Коли дівчина спромоглась повернути голову до мене, через подушку я побачила тільки одне її око.

І те око було щасливе мене бачити.

Здуріти можна!

Ми ще зовсім нещодавно бились і сварились, а через добу лежимо на сусідніх ліжках, ледь живі, і не відчуваємо одна до одної неприязні.

Я більше не засуджувала її і не хотіла навіть про це думати. Я знала, що люблю її, що вона — мій друг.

— Я шалено рада, що не вбила тебе вчора, — прошепотіла я.

— І я рада, що ти мене не вбила.

Ми засміялись.

Надворі було навдивовижу сонячно. Напевне, нас поклали на четвертому поверсі або вище, бо вікно тут виходило назовні школи. Я шкодувала, що не маю сил встати і підійти до нього. Може, звідси видно ту саму частину полів і далекого села, що й з вікна, з якого я хотіла стрибнути?

Вперше мені захотілось туди повернутись. Не для того, аби стрибнути, ні. Просто повернутись на те місце, де життя знову стало кольоровим.

— Ми пропустимо перші заняття з верхової їзди, — мовила тужливо Вишена.

Я поглянула на неї.

— Ти їздила колись на коні?

— Ні. А ти?

— Так. Багато разів. Та й хто в селі не їздить верхи? Ми, як були малі, гляділи господарів табун…

— Як називається твоє село?

— Далеке.

— І чого б то?

Ми знову засміялись.

І я почала розповідати їй про свою домівку.

Моє село було Далеким у повному сенсі цього слова — найближчим було село Адама, Заїждже, — десь за дві години ходу, а довкола розташовувалось ще кілька хутірців та заїжджих дворів. До інших поселень треба було їхати значно довше. З одного боку нас оточували безмежні лани, а з іншого, південно-західного, — ліси. Як я скучила за тими лісами) Вони були окрасою нашого краю. Природа взагалі видавалась мені гарнішою за світ людей. Там діяли дикі закони, але кожен володів правом на життя, якщо мав голову на плечах, знав, де роздобути їжу і як заховатись від великих хижаків.

— Я пам’ятаю, як одного разу до нас з півдня, де ліси дрімучіші та ще страшніші, забрів величезний вовк. Він убив чотирьох лісорубів, друзів тата. Господар відправив дарвенхардців на полювання за ним. Їх не було кілька днів. Одного з них вовк поранив так, що той до кінця життя мав роздерту щоку. Всі дітлахи через той страшний шрам боялись його до смерті. Ми дуже зраділи, коли його перевели на службу в інше місце.

— А вовка впіймали?

— Так. Дарвенхардці зробили собі коміри до зимових плащів з його хутра, а величезну голову з роззявленою пащею було повішено в господаря вдома, у вітальні. Ми з друзями були малими і тишком бігали та зазирали до вікон, аби її побачити. Пам’ятаю, я