Читати книгу - "Смерть у Бреслау"

розповіла? Люди неохоче визнають такі гріхи.

— Шуберт, мій працівник, видав себе за адвоката, який розшукує спадкоємців начебто померлого барона. Це я вигадав.

— А ви спритний. І про що дізнався ваш працівник?

— Літня багата пані, почувши про великий спадок, який на неї очікує, не вагаючись зізналася в гріхах молодості, а тоді так розридалася, що Шуберт насилу її заспокоїв.

— Отже, вона шкодувала, що вчинила гріх.

— Не зовсім так. Вона сердилася на себе, що нічого не знає про власного сина, який був бароновим спадкоємцем. Тому й плакала.

— Тобто, вона відчувала докори сумління.

— Скидається на те.

— Отже, у них з бароном народився нешлюбний син. Це факт. Як його звуть, скільки йому років, де він живе?

— Шлоссарчик служила в барона з дев’ятсот першого до дев’ятсот другого. Напевно, тоді й завагітніла. Потім барон Рупперт фон дер Мальтен, батько Олів’є, не взяв на роботу жодної жінки, навіть куховарки. Тобто її синові зараз 31 або 32 роки. Яке в нього прізвище? Невідомо. Напевно не таке, як у барона. Його мати отримала за мовчання стільки, що добре живе ще й донині. Де зараз цей байстрюк? Теж невідомо. А що відомо? Що до повноліття він перебував у якомусь берлінському сиротинці, куди потрапив іще немовлям, а віддала його туди любляча матуся.

— У якому сиротинці?

— Вона й сама не знає. Дитину відвіз туди якийсь польський торговець, її знайомий.

— Прізвище торговця?

— Вона не захотіла назвати. Сказала, що він до цього непричетний.

— І ваш працівник у все це повірив?

— Ну, а навіщо їй щось вигадувати? Я ж казав, вона плакала, бо не знала синової адреси. Якби знала, то б зраділа, бо ж спадок дістала.

Анвальдт машинально поставив наступне запитання:

— Чому вона віддала його до сиротинця? Адже на баронові гроші могла добре жити разом з дитиною.

— Про це мій працівник не запитував.

Детектив заховав пістолет до кишені. Він важко дихав, повітря насилу проникало крізь пересохлу від спеки гортань. Ясна пекли й пульсували болем. Нагадали про себе й укуси шершнів. Він відкрив рота й не впізнав власного голосу:

— І Маасс був вами задоволений?

— Не зовсім. Бо й ми це завдання виконали тільки наполовину. Мій працівник установив, що Ганна Шлоссарчик народила від барона сина. Але не встановив ані його адреси, ані прізвища. Отож від Маасса ми отримали лише половину.

— Скільки?

— Сотню.

Анвальдт закурив куплену в пасажі на Ґартен-штрасе турецьку сигару. Від їдкого диму йому на мить перехопило подих. Він опанував спазм легенів й випустив під стелю кімнати велику хмару диму. Розстебнув сорочку й послабив вузол краватки. Почував себе ніяково: ще хвилину тому він тримав цю людину під дулом пістолета, а зараз курить у нього сигару, наче в давнього знайомого. (Даремно я так розійшовся й налякав цього чоловіка. Адже мій пістолет усього лише примусив його говорити. Тільки й того. Хтозна, чи все це правда. Губер міг просто виссати все з пальця). Він глянув на дипломи й фотографії, що висіли на стіні. На одному знімку Франц Губер обмінювався рукостисканням із якимось офіцером високого чину. Під фотографією було написано: «Поліцейський, що врятував дитину, Франц Губер, приймає поздоровлення від генерала Фрайгера фон Кампенгаузена. Битом, 1913». Анвальдт примирливо всміхнувся.

— Пане Губере, пробачте, що я витяг цю пукавку. Ви були лягавим — як це у вас у Бреслау кажуть? Schkulle? — а я повівся з вами, як зі спільником підозрюваного. Воно й не дивно, що ви поставилися до мене з недовірою, тим паче, що я не мав при собі посвідчення. У результаті я піду від вас, навіть не знаючи, чи ви мені збрехали, чи ні. Та попри свою невпевненість, я поставлю вам іще одне запитання. Без пістолета. Якщо ви відповісте, може, усе сказане й буде правдою. Можна?

— Давай.

— Вам не здасться дивним, що Маасс відмовився від ваших послуг? Адже зрозуміло, що він розшукує цього нешлюбного баронового сина. Чому він зупинився на півдорозі, сплатив половину винагороди й навіть не намагався далі скористатися вашими послугами?

Франц Губер зняв піджака й налив собі содової. Якусь хвилину він мовчав, дивлячись на дипломи й фотографії в рамцях.

— Маасс висміяв мене й мої методи. Він уважав, що я схибив, і стару можна було притиснути. Вирішив, що про все довідається сам. Я знав його звичку вихвалятися, тож запитав, як він знайде того, кого розшукує. А він відповів, що за допомогою свого знайомого поверне пам’ять старій відьмі й вона йому скаже, де її синочок. — Губер голосно зітхнув. — Слухай-но, сину. Не злякався я твоєї пукавки. Начхати мені на Маасса й на тебе, — він гнівно засопів. — Я тобі не збрехав, бо мені так захотілося. А знаєш чому? Спитай про це Мокка. Я в нього запитаю про тебе. І краще тобі поїхати звідси, якщо виявиться, що Мокк тебе не знає.

XIII
Бреслау, того ж таки 16 липня 1934 року. Восьма