Читати книгу - "Дев’ять кроків назустріч вітру"

дехто ненавидітиме. Вона хотіла переконатись, що він до цього готовий. Він стане автором її пісень.

Та йому було на таке начхати. Він це робив лише заради мистецтва. Десь на підсвідомому рівні він хотів щось після себе залишити — і це був його шанс. Рута пообіцяла хлопцеві, що буде до кожної мелодії під його вірш вкладати шматочок своєї душі, — а більшого він і не вимагав.

Десь під ранок розмова стала значно серйознішою. Бенедикту це сподобалося — що Рута не ігнорувала його хворобу.

— Я хочу тебе дещо запитати, вибач, якщо це нечемно, — тяжко почала вона. — А скільки часу тобі залишилося? Тобто це непростий діагноз… Тобі гіршатиме, наскільки я знаю… Прикує до ліжка…

— Протягну, можливо, ще вісім місяців, — відповів Бенедикт. — А що далі — знає лише Бог.

Рута сутужно скривилася, ніби стримувала сльози.

— Не варто плакати, — попросив Бенедикт.

— Просто ти так спокійно про це говориш…

— Бо я не боюся, — сказав Бенедикт. — І ви не бійтеся.

— Бенедикте, — мовила Рута. — Ми маємо встигнути. Мусимо, якщо хочемо показати світу все, що ми сьогодні задумали.

— Мусимо, — повторив Бенедикт. — Якщо нам вдасться — це буде найкраще закінчення життя.

Жінка таки зронила кілька сліз, а Бенедикт задивився за вікно, за яким був світанковий ранок… Прекрасний ранок його нового життя.

— Все, я більше не буду плакати, обіцяю, — заспокоювалась Рута.

— Дякую.

Потім Рута вирушила до Таниного дому, а Бенедикт піднявся в кімнату, ліг на ліжко й обійняв свою кохану.

Восьмий крок назустріч вітру: «Літати, коли падаєш»

Коли почала прогресувати Бенедиктова хвороба, всі моменти його життя, за якими він так полював, мали б асоціюватися йому тільки з нею. Мали б… Та такого не було.

Коли він згадував початок осені, він не згадував те, що почав ходити вже на двох милицях, він згадував прекрасні вечори і ранки, проведені з коханою. Він згадував закінчення його найпрекраснішого в житті літа, хоч, на жаль, і останнього. Він згадував довгі вечори, проведені в Рутиній студії. Згадував кожен свій вірш, який Рута перетворювала на прекрасну пісню. Він згадував, як буде сумувати за школою поезії, яка, на жаль, теж закінчилась.

Він згадував тренування Макса, прогулянки з Лізою, розмови з Пилипом. Згадував, як вперше складав вірша на прохання Анни.

— Давай, ну будь ласка… — просила його Анна.

Вони лежали на поки зеленій травичці у парку. Зверху над ними було сотні гілочок, поцятковані найпершими жовтими листочками, поміж яких виднілось блакитне небо.

— Та я не можу отак взяти й написати вірш, — сміявся Бенедикт. — Можна я просто скажу, що в тебе прекрасні очі?

Дівчина на секунду засумнівалась.

— Ні, так не вийде, — простягала вона Бенедиктові аркуш та ручку. — Напиши мені вірш.

— Ну, добре, — погодився врешті він. — Зараз спробую.

Він взяв аркуш, поглянув в очі коханої і написав прекрасні рядки:

Два кораблі зійшлись у хвилях, Один — то ти, а другий — я. Замість вітрил — маємо крила. Замість води — уся Земля. А, знаєш, ми не кораблі, а чайки. Літаєм ми, а не пливем. Бо кораблі пливуть за вітром, а ми йому назустріч йдем.

— Це навіть кращий вірш, ніж я чекала, — призналась Анна, читаючи. — Бо він не про мене, він про нас.

— Дякую.

Вона йому теж подякувала, але поцілунком.

Отож, початок осені