Читати книгу - "Сніданок на снігу"

посадив Колю на невеликий диван, а сам сів на стілець біля письмового столу. Він уважно й мовчки дивився на кожну акварель, деякі відкладав, потім знову до них повертався, іноді його права густа чорна брова від подиву підіймалася вгору. Зайшла дружина, принесла тацю з бутербродами, чайничком і чашками, поставила на стіл. Євген Дмитрович попросив її ще принести лимонного лікерчику, але вона на нього здивовано поглянула і сказала, що Коля — ще хлопчик. Він її заспокоїв, що нічого страшного — з ним трішки можна.

— Лікерчик, люба, не завадить. Бачиш — він весь переживає, — поглянув на хлопця та усміхнувся.

Коля знітився ще більше й почервонів. Євген Дмитрович насторожився від неприємного запаху, який наповнював кімнату, поглянув на брудні світлі шкарпетки Колі й відчинив кватирку. Марія Антонівна принесла тонку високу пляшку лікерчику з чарочками. За лікерчиком вони розговорилися. Коля зізнався, що малює більше в комп’ютерних програмах, на спеціальному планшеті, просто спробував малювати натурально, так би мовити, тому обрав акварелі, але планує перейти на олію і хоче опанувати класичну техніку, бо має чимало задумів: мріє поєднати класичні сюжети з техногенними штуками.

— Античні статуї та ядерні заводи, — усміхнувся Євген Дмитрович.

— Мене цікавить постмодернізм.

Євген Дмитрович трохи набундючився і кисло подумав: ще не має уявлення про прерафаелітів, а вже лізе в постмодерністи. Він почав обережно розпитувати Колю про життя: навчання, друзів, хобі, запитував, чи має час на малювання, чи розуміють це друзі.

— Та нє — малюю я дуже мало, мені больше музика нравицця. У нас є своя група, ми експериментуємо, мішаємо джаз, реп, блюз, усе, що можна тільки намішати, пробуємо писати електронну музику, — захоплено розповів Коля.

Євген Дмитрович неуважно все це слухав і нічого не зрозумів; він знову поглянув на акварелі Колі і не побачив там ні образів, ні тем, нічого: це були якісь скажені, хаотичні маски, які мішалися кольорами і не відповідали його уявленням ні про композицію, ні про глибину, ні про стилі. Він з ностальгією почав розповідати, яким було творче середовище в місті двадцять років тому, який це був прекрасний час, які були вечори та обговорення.

— А ви знаєте, що в мене була своя школа? — обережно наблизився він до Колі і пильно подивився йому в очі.

— Школа? Яка школа? — перепитав він, але знову відволікся на картини, — ця картина прикольна, тут гарно вийшло небо.

— Школа як метод, якого дотримуються твої послідовники, — сказав Євген Дмитрович, намагаючись своїм голосом надати глибини цим словам.

— Школа? О, нє — то не для мене. Нада робити щось прикольне, нове, щоб усіх від цього ковбасило, — сказав Коля, сьорбаючи лікер.

Євген Дмитрович знову затих, не знаючи що казати. Потім він згадав Ларису, яку вже не бачив багато років, і розповів про неї Колі, що колись в училищі культури вчилася дівчина — справжній самородок, малювала так, що збігалося все місто дивитися на її роботи. Коля уважно слухав і сказав, що в них на курсі також є така — Маша Підгулько, малює так, що кожному дасть фору, але дуже сильно закладає, переп’є любого в общазі. Євген Дмитрович незадоволено пробурмотів собі під ніс кілька нерозбірливих фраз. Йому ця розмова все більше не подобалася. Враз він пожвавився і запропонував Колі поїхати до Лариси — це тут, лише три-чотири станції залізницею — і вже її село.

Коля, оглядаючи стіни з роботами Євгена Дмитровича та його учнів, мимоволі кинув:

— Та нє — в село я не їздок, там всюда грязюка, кроси можна запачкать.

Коли він пішов, Євген Дмитрович ще довго гортав його акварелі, в яких ні хріна не розумів, і думав про те, куди котиться світ. Хатинки, берізки, хмарки, річечки йому були рідніші на картинах художників, аніж незрозумілі плями, лінії, написи й фігури. Він на Колю не ображався, йому було прикро, що його власний час давно минув.

У кабінет непомітно зайшла Марія Антонівна, вона підійшла ззаду до чоловіка, який так і залишився сидіти за столом, й поклала йому руки на плечі. З-за його спини вона дивилася на незрозумілі акварелі Колі й усміхалася:

— Оце згадала чомусь покійного Миколу Григоровича… Боже, і якими ж придурками ви були, як згадаю — реготати хочеться.

— Чого це придурками? — незадоволено пробурчав чоловік, потім обернувся до дружини та усміхнувся.

— Але як тоді все було по-іншому, навіть не віриться, що це було з нами. Правда? Все тепер, ніби в тумані. Таке враження, ще трохи — і взагалі все зникне, ніби й ніколи не було.

— Ти так думаєш?

— Не знаю. Чогось так подумалось.

— Ми — не перші і не останні.

— Були часи, — усміхнулася вона задумано й поцілувала чоловіка в сиву голову.

— Пустеля. Але в пустелі також люди живуть, — погладив він руку дружини.

2 квітня 2013, Новосілки