Читати книгу - "Пасажири вільних місць"

нього собі житло. Спорудили без сторонньої допомоги; більшість дерева Мунк переніс на своїх плечах.

А тоді обоє завзято стали до роботи. Були вони молоді, жадібні до праці люди, до того ж їх підганяла мрія про щастя; така пара, як вони, скрізь дала б собі раду! Чоловік і в рот не брав горілки, навіть не курив; сам задум їхній додавав йому вдосталь бадьорості. Вдень Мунк заробляв по хуторах і на будові дороги, а дружина тим часом порпалась у землі; повернувшись увечері додому, він зразу брався їй допомагати. Вони вставали до світ сонця, гарували від темна до темна і в будень, і в неділю, не відаючи втоми. Вони стинали верес на паливо й на покрівлю, викорчовували терен і бур’яни, підкопували й зносили менші уламки скель та обробляли вузькі смуги чистої землі між довгими кам’яними насипами. Коріняччя, що росло тут тисячоліттями, не швидко перегнивало; але грунт, що вже на той час відклався, був родючий. Вони нашкрябували його в шпарах між камінням, сіяли по ньому, і те, що потім збирали, добре винагороджувало їх за працю.

Та робота їхня посувалася поволі — природа тут непокірна, все пустище поставало проти них. Не встигали вони натішитись розчищеним клаптем землі, як первісна природа руйнувала всю їхню працю: дощ і сонце відживлювали насіння й кореневища розмаїтих зел, що їх вони вважали за остаточно знищених. Доводилось починати наново, і так раз по раз.

Треба також було грошей — купувати знаряддя й Добриво, наймати коней: кам’янистий грунт поглинав майже весь чоловіків заробіток. Харчувалися вони самим хлібом, але добре чулися на силі; їм світило щасливе прийдешнє. Піт, який вони проливали, зрошував їхню власну землю, а тому й ненастанно поновлював їм снагу, тож працювали вони співаючи. Вся героїчна історія злидаря складається з безупинної боротьби за клаптик грунту, — а ця пара почувала себе мало не земельними магнатами. Бони були просто нездоланні й рік у рік невтомно працювали: корчували коріння й по кілька разів перекопували переліг, розлупували кам’яні брили й зносили з поля, орали, товкли груддя, сіяли. Селяни, що з діда-прадіда господарювали на власній землі, жахалися, бачивши, скільки праці може поглинути пустище, майже не міняючись.

Та все ж поступово земля поліпшувалась, і настав день, коли хутір у винагороду за тяжку працю міг їх прогодувати. І то саме вчасно, бо хоч Мункові минуло тільки тридцять п’ять років, надмір снаги в нього от-от мав скінчитися, — він уже не годен був удень ходити на заробітки, а ввечері працювати дома.

Десь на той час дружина народила йому сина. Догляд дитини теж забирав у неї час, але то була не марна робота, колись вона мала оплатитися: Мунки покладали на сина всі свої надії. Хлопчика названо Петером.

Орної землі вони мали десять-дванадцять тонн і тримали на її обробіток двох коней, випасаючи їх у вересових заростях. Якби тепер вони могли додавати до землі вдосталь добрива і своєї праці, то збирали б гарні врожаї. Але, відмовившись від побічних заробітків, вони лишилися й без грошей на добриво, а молодечий запал і впевненість в обох них уже пригасла.

Закрадався сумнів, чи й справді вони такі нездоланні; хоч як неохоче, а проте вони припускали, що снаги до кінця їм може не вистачити. «Будемо краще триматися того, що вже розчистили, — казали вони одне од-йому. — І почекаємо, поки підросте хлопець, тоді візьмемося до решти». Вони спізнали на собі грізну міць пустища й перейшли до оборони. І то була мудра постанова, бо сили в них якраз ставало, щоб утримати завойоване.

Так спливло кілька років без видимої зміни в обох таборах. Пустище принишкло, чатуючи на бодай найменший недогляд з їхнього боку, на якусь невдачу. Вони знали це й завше були напоготові, одначе бадьорості в них від того не більшало.

Одної зими Мунк, надсаджуючись коло кам’яної брили, що її він мав розколоти й потовкти на дрібняк, поранив собі пальця. Дружина припекла його горілкою, зав’язала, і Мунк знову пішов до свого діла. Але рана не гоїлась, і довелося звертатись до лікаря. Цілий рік Мунк працював тільки на півсили, однією рукою, і пустище відразу скористалося цим, щоб нагадати про себе. То тут, то там на дальших грядках почали витикатися з землі верес і папороть, спершу поодинці, несміливо, а далі цілими гніздами. Мунк кидався корчувати їх, дружина, залишивши хатню роботу, спішила йому на допомогу; та дарма, вони не годні були встигнути скрізь, і бур’яни знов заволоділи їхнім полем — здавалося, що вони мають по сім життів, а Мунк з дружиною досі здолали тільки двоє, і їх чекала ще довга боротьба. І одного чудового дня вони вирішили занехаяти найдальші ділянки землі.

Відтоді природа почала перемагати їх: поволі, але певно. Їм довелося віддавати назад своє поле грядку по грядці. Я не буду змальовувати їхнього відступу, хоч знаю про нього чи не краще, як про їхній переможний похід, — та й на ту пору такий наслідок був Цілком природний. Невдача зломила їх, принаймні Мунка; може, в тій праці він більше втрачав, ніж його дружина, в кожному разі, він почав прикладатися до чарки, Часом він опановував себе й накидався на роботу, не шкодуючи сили. Але таке траплялося дедалі рідше.

Від того року, як Мунк занехаяв останню грядку перед хатою і відмовився від усього, він перестав бути людиною. Він відступав разом зі своєю землею і з поважного, повного надій трудівника зробився ледарем. Усього Мунки прожили там двадцять п’ять років; щоб знову стати пустищем, землі треба було стільки ж часу, скільки вони витратили, щоб зробити з пустища поле, так запекло вони воювали одне з одним. Котитися з гори з усіх поглядів було найважче.

II

Трохи далі за великим лугом, де я пас весною худобу, поки відчиняли містечковий вигін, стояла довга, понура споруда з голими вікнами й багатьма димарями. То був притулок для вбогих. Він здавався ще мізернішим через те, що стояв далеко від будь-якого житла, наче закинутий у кам’янисту пустку.

Там Мунк