Читати книгу - "Клас пані Чайки"

Стальовій. Мацек називав цей район «Землею літаючих ножів», але, схоже, це не він вигадав. Пасажири автобуса, які ніяк не відреагували на те, що сталося, обурили Камілу. Вона страшенно розлютилася. Тому, коли за бомжами зачинялися двері, вона щосили копнула останнього в зад. Автобув рушив, а той, кого вона стусонула, біг за ним доволі довго й матюкався. «Авжеж, що боляче, хамло!» — подумала Каміла. Зрештою, мартенси із залізним носаком не можуть не завдати болю. Дівчина потирала обличчя, спостерігаючи, як постать роз’юшеного волоцюги маліє й зникає за поворотом. Аж раптом відчула на плечі чиюсь руку. Озирнулася. Поряд стояв якийсь хлопець, приблизно такого ж віку, як вона.

— Ну ти смілива, — сказав він. — Класно, їй-богу. Може, скочимо десь на каву?

Камілі аж мову відібрало. «Йолоп! — подумала вона, не припиняючи розтирати щоку. — Знайшовся мені тут, нахаба!»

— Пішов геть, — крикнула вона просто йому в обличчя. — Теж мені, ухажор знайшовся! Спершу дивиться, як мене б’ють. А тоді на каву запрошує! Дебіл!

Хлопець зник так само швидко, як і з’явився.

Шлях від зупинки до Олекового дому здавався їй нескінченним. Лише наштовхнувшись на здивовані погляди перехожих, Каміла придивилася до власного відображення у вітрині. Побачене явно відрізнялося від того, що вона звикла бачити в дзеркалі. Великий синець під оком і подряпина на щоці були помітні здалеку. Лише зараз вона збагнула, що трапилося. З очей бризнули сльози. До Олекового дому дівчина майже бігла.

— Боже, що сталося? — вигукнув Олек, побачивши її. Та й не дивно. Синець і подряпина дівчину явно не прикрашали, та ще й розмазані сльози текли по щоках. Насилу переводячи подих, Каміла коротко розповіла, що з нею трапилося.

— Могло й гірше бути. Ти тільки подумай, що сталося б, якби вони не вийшли, — сказав Олек і відразу пошкодував про це, бо дівчина від гніву аж почервоніла.

— Знаю! — вигукнула вона й хотіла щось додати, але розплакалася ще голосніше.

— Ну що ти… Я ж бо… Каміло… — Олек безпорадно розвів руками. Кілька хвилин сиділи мовчки, лише Каміла схлипувала. А тоді Олек повільно, дуже повільно обняв її. Дівчина поклала йому голову на плече.

— Як… я тепер… виглядаю! — простогнала Каміла крізь сльози. Весь час думала, що скаже завтра Чорний Міхал, коли вона прийде завтра до школи.

— Це мине… от побачиш, а для мене ти завжди будеш красунею, — прошепотів Олек і повернув до себе її обличчя. Повільно наблизився й поцілував заплакане око. Відчув на губах солоний смак сліз.

Каміла сахнулася й заперечно похитала головою. «Тільки не тепер!» — здавалося, промовляв її погляд. Рукою витерла друге око. Олек підніс її долоню до вуст. Але не поцілував, а немовби намагався зігріти її. Може, він думав, що, зігріваючи руку, зігріє й серце? Каміла знітилася. Олек, мабуть, це помітив, бо підвівся:

— Зроблю тобі чаю, — сказав він і вийшов до кухні.

«Яка я дурепа! — подумала вона, коли за Олеком зачинилися двері. — Він же мені нічого поганого не зробив. Адже він хороший. Чому саме тоді, коли все може бути так добре, я не можу бути думками з ним? Яка ж я підла!» Машинально торкнулася половинки сердечка на ланцюжку. Олеків подарунок. Каміла важко зітхнула. Встала й підійшла до книжкової полиці. Її увагу привернуло фото в рамці, яке стояло тут, мабуть, ще від канікул, але Каміла помітила його лише зараз. З фотографії до неї всміхалася весела пара, стрункий хлопець і дівчина з білим волоссям. Вони стояли на пляжі, тримаючись за руки. Це вони. Улітку обоє були такі щасливі. «Власне, нічого ж не сталося, що могло б усе зіпсувати», — подумала вона. Коли Олек повернувся до кімнати із чаєм на таці, Каміла підійшла до нього й міцно обняла.

— Я… я так розхвилювався. Якби я був там, ти ж знаєш… Ніхто б тебе не зачепив, — прошепотів Олек і обійняв її вільною рукою.

Сварка

Наступного дня Каміла до гімназії не прийшла. Наче нічого серйозного не трапилося, проте… Подряпини на обличчі й синці точно привернуть увагу роззяв. Мама відразу погодилася, щоб донька до кінця тижня залишилася вдома, тим більше, що найближчим часом у них не передбачалося жодної контрольної. Повернувшись від Олека, Каміла відразу спробувала зателефонувати до Малгосі, але її мобільний мовчав, а батьки сказали, що вона кудись пішла з Мацеком. Дівчина відчула себе страшенно самотньою. Думала про Олекові слова, які весь час лунали у вухах: «Я… я так розхвилювався. Якби я був там, ти ж знаєш… Ніхто б тебе не зачепив». Її знову охопили суперечливі почуття. А Міхал? Якби він був поруч, з нею теж нічого б не сталося? Ця думка не давала їй спокою. «Треба подзвонити до когось, попередити, що мене завтра не буде», — подумала дівчина, беручи до рук слухавку й набираючи номер Кінги. Вона б нізащо нікому не призналася, що їй страшенно кортить, аби дехто довідався про те, що з нею сталося. Коли в неї був грип, вона нікому не телефонувала. Але цього разу… Вона так сподівалася співчуття, що ладна була на все, аби новина дійшла до вух Чорного Міхала. А посередником мав стати не хто інший, як Міхалова пасія — Кінга.

— Тільки ж не кажи нікому в класі, — попросила вона. — Лише пані Чайці поясни, чому мене немає.

Та насправді її слова означали: «Розкажи всім, і найперше Міхалові!» Проте Кінга ніколи не була базікою, тому навряд чи вона розповіла б це будь-кому.

І все-таки Чорний Міхал про все довідався. Щоправда, лише наступного дня, та все ж…

Уранці в роздягалці почув, як Малгося питає в Мацека:

— Підеш нині зі мною до Каміли?

— А що таке? Вона знову захворіла?

— Та наче… Поїхала до Олека і якісь мужики побили її в автобусі.

— Не може