Читати книгу - "Слово після страти"

в цей час із найближчої до нас вишки вартовий кричав комусь у телефонну трубку:

— Нічого цікавого. Три сотні доходяг і машина трупів…

Нас підвели до брами, перед якою рябів опущений смугастий шлагбаум. На все життя я запам'ятав цю браму, браму Освенціму, крізь яку пройшло п'ять мільйонів людей з усіх кінців Європи, а вийшло всього лише кілька тисяч. Та про це далі.

Брама табору зовні скидалася на арку якогось великого промислового підприємства. Угорі на сталевій сітці крупними металевими літерами було викладено гасло: «Праця робить вільним», тобто свободу можна здобути через працю. Це лицемірне гасло розраховувалось на простаків, бо з самого початку Освенцім був задуманий гітлерівською верхівкою як ферніхтунгслагер, тобто табір знищення, з якого не повинен був вийти живим жоден в'язень. У таборі широко побутувало зловісне прислів'я: «Арбайт махт фрай — крематоріум драй», тобто «Праця робить вільним через три крематорії».

Ліворуч од воріт я побачив контрольно-пропускний пункт і караульне приміщення. Одразу за прохідною праворуч і ліворуч стояли дерев'яні бараки і цегляні будівлі, в яких містилися службові приміщення та різні господарчі служби — кухні, майстерні, лазні, дезинфекційні пункти, перукарні, склади тощо. В глибині території табору виднілися ряди мурованих двоповерхових будівель, схожих. на військові казарми. Це — блоки. Їх було кілька десятків. А ліворуч, поодаль від усіх будівель і служб, поблизу дротяної огорожі, стояла вгрузла в землю важка споруда — крематорій. Зовні вона скидалася на пекарню, побудовану в суто німецькому стилі. Це була широка приземкувата будівля з бурої цегли з гостроверхим дахом під червоною черепицею. Над нею, як меч, устромлений в небо, стирчала двадцятиметрова квадратна труба, з якої валив густий чорний дим. Туманом осідаючи над табором, він розносив нудотний сморід, від якого можна було збожеволіти. У повітрі літала пухнаста жирна сажа. Опускаючись на землю, вона вкривала всі предмети, траву й квіти.

В'язні, наче гуси, повитягували тонкі шиї і не зводили з крематорію очей.

— Що ж це буде? — розпачливо спитав один.

— А буде те, що прямо через цю трубу вознесемося на небесі, — відповіли йому.

Нарешті підняли шлагбаум, відчинили браму і нас повели в табір. Усі йшли понурі, пригнічені. Кожен думав про своє, і всі разом — про неминучу смерть. Браму проходили, наче ворота пекла.

Біля караульного приміщення колону знову зупинили. Ждали начальства, яке мало вирішити, де нас влаштувати, у карантин чи… ліворуч. Ліворуч — означало в крематорій. Усе залежало від того, чи знайдеться для нас місце в карантині.

Обабіч бруківки, що стрілою врізалася в табір і ділила його на дві рівні частини, я побачив акуратно підстрижені газони, навіть квіти. Далі мою увагу привернули дерев'яні щити, на яких білою фарбою були написані найрізноманітніші гасла. Для них спільним було одне: нечуване лицемірство, брехливість. На одному щиті я прочитав стовпчик написів, наче вірш:

«На волю є тільки один шлях! На шляху до осягнення волі стоять такі віхи: Чистота, Акуратність, Охайність, Пунктуальність, Слухняність, Ретельність, Чесність, Правдивість, Працелюбність, Покірність, Готовність до самопожертви, Любов до вітчизни!»

Щит із цим «кодексом порядності» стояв неподалік крематорію, який більш переконливо показував «єдиний шлях до свободи». Очевидно, цими блюзнірськими гаслами фашисти сподівалися посіяти в головах в'язнів ілюзії на можливе звільнення.

Ми встигли прочитати всі гасла і багато чого побачити, а начальства все ще не було. Мою увагу привернув табірний плац. Там кількасот в'язнів під керівництвом есесівця вчилися ходити на колінах. Тих, хто втрачав рівновагу й падав, асистенти есесівця били палицями. Як зрозуміли ми потім, мета цієї «спортивної ходьби» на колінах була геніально проста: виявити тих, хто швидше стомлюється, таких без зайвих церемоній відправляли в крематорій.

Ось повз нас у напрямі крематорію поїхав транспортний віз, запряжений десятьма в'язнями. На ньому, наче дрова, лежали голі трупи, скелети, обтягнені темно-жовтою шкірою. Кілька приречених стогнали і, отже, були ще живі, але на них не звертали жодної уваги. Колеса гуцикають по бруківці, у такт цьому гуциканню теліпаються посинілі, висохлі руки покійників з покарлюченими пальцями, які, здавалося, роблять останню безнадійну спробу втриматися за життя…

Ось погнали довжелезну колону в'язнів. Кілька тисяч невільників! Різкий стуків дерев'яних колодок заповнив увесь табір і невимовним болем озвався в наших серцях. Нещасні брели, наче на протезах, не реагуючи на удари гумових палиць. Відчувалося, що кожен крок давався їм з мукою, а вони ще й підтримували товаришів, котрі вже остаточно вибилися з сил. Своїм зовнішнім виглядом ці страдники мало чим одрізнялися від мерців, яких щойно повезли в крематорій.

За чотирнадцять місяців лютої неволі мені довелося побачити немало колон в'язнів і радянських військовополонених, немало сумних процесій, та печальнішої, ніж ця, я не бачив. У в'язнів були землисто-сірі, виснажені голодом і муками обличчя, смертельна втома сірою пеленою застилала їхні глибоко запалі, мертві очі.

Це страхітливе видовище примушувало мене внутрішньо здригатися, та водночас воно переконувало, що фашистам все одно не вбити життя на землі. Дивлячись на цих мучеників, я подумав: якщо немає кінця-краю людському стражданню, то це не тому, що в світі немає межі жорстокості, а тому, що життя непереможне і в найкволішому, в найвиснаженішому з цих страдників нелегко погасити його останній вогник…

Колона пройшла і зникла за поворотом, а ми ще довго дивилися їй услід.