Читати книгу - "Слово після страти"

Поки що я збагнув одне: в цьому таборі розігрується одна з найжахливіших людських трагедій, глибину якої ми ще не встигли осягнути.

Нарешті з'явився якийсь фюрер із шкіряною текою в руці. Смачно позіхаючи, він прийняв рапорт начальника конвою, порився в теці, знайшов потрібного папірця, потім байдужим поглядом окинув нашу колону, поморщився:

— Сто гефтлінгів — на нумерацію. Після нумерації — у блок 2-А. Іншим немає місця. Відправте їх у Біркенау в розпорядження Молла. Виконуйте!

— Яволь! — козирнув начальник конвою і заходився відраховувати сто в'язнів. Я потрапив до цієї сотні. Решту повели назад, за браму. Згодом я дізнався, що означали слова «відправте їх у Біркенау в розпорядження Молла». Есесівець Молл був на той час комендантом усіх крематоріїв і начальником зондеркоманд з постійною резиденцією в Біркенау. Він недарма вважався богом смерті, найжорстокішим катом цього пекельного комбінату. Усіх, кого відправляли в його розпорядження, Молл спалював у печах крематоріїв.

Те, що ми потрапили на нумерацію, означало: нас вливають у загал в'язнів табору, а це на деякий час відстрочувало нашу загибель.

Перш ніж нумерувати, групу повели на дезинфекційну станцію, де всім наказали роздягтися догола і пірнути в бочки, наповнені якоюсь рідиною, що пекла вогнем. Процедура дезинфекції тривала кілька хвилин. Я поспішав, як міг, однак мішень штрафника, нашита на моїй робі, привернула увагу есесівця. Коли я вже вилазив із бочки, він уперіщив мене гумовою палицею по спині так, що мало не перебив хребта. Після цього удару в мене цілий місяць болів поперек.

З дезинфекції нас голих погнали на нумерацію. У бараці під наглядом есесівських офіцерів трудилося двадцять в'язнів, спеціалістів з таврування. Це була своєрідна майстерня. Посеред барака стояло десять столів. Біля кожного під наглядом офіцера працювало по два «художники». Офіцер тримав наші супровідні картки. Біля головного, «диспетчерського» столу есесівець голосно вигукував прізвище в'язня, звіряв його особу з фотокарткою і помахом руки показував, до якого столу йому слід підійти.

Диспетчер вигукнув моє прізвище, і я з завмираючим серцем пішов до вказаного столу. Це був перший і останній випадок, коли фашисти змушені були назвати моє прізвище. За три роки перебування в тюрмах і таборах мене викликали тільки по номеру. Після таврування я перетворювався в безлику істоту, в раба-робота, позбавленого батьківщини, волі, імені і всього того, без чого немислиме людське життя.

Як я вже сказав, біля кожного столу стояв офіцер, котрий пильно стежив за тавруванням. З цього можна було зробити висновок, що нумерації і якнайсуворішому обліку в'язнів тут надавали величезного значення. Адже фашисти хотіли на віки вічні зберегти таємницю Освенціму, поховати її разом із знищеними людьми. Таврування дозволяло їм вести точний облік живих і мертвих, стежити за тим, щоб жоден з в'язнів не вирвався на волю. Дві переклички на день у самому таборі і кілька перекличок під час роботи в арбайтскомандах убезпечували адміністрацію табору від усяких випадковостей. Слід сказати, що серед двох тисяч німецьких концтаборів таврували в'язнів тільки в Освенцімі. Цей табір був на особливому становищі і в таємних планах гітлерівської верхівки займав осібне місце.

Я підійшов до вказаного столу. Один із «художників» поклав мою ліву руку на стіл, боляче зчавив передпліччя, натягуючи шкіру. Другий, орудуючи голками, намоченими в китайській туші, виколював Освенцімський номер 131161. Так я став гефтлінгом номер 131161 — хундертайнундрайсігхундертайнундзехціг.

Поки мене таврували, потворної зовнішності есесівець явно зацікавився моєю особою. Він раз у раз поглядав то на мене, то на супровідну карточку. При цьому його очі за скельцями великих окулярів наливалися хижим блиском. Як тільки закінчили виколювати номер, він поставив його в мою супровідну картку, а також у щойно заведену на мене Освенцімську карточку, встав і, не кажучи жодного слова, почав мене лупцювати. Я впав, ударився головою об підлогу і знепритомнів. Прийшов до тями надворі. Двоє в'язнів тягли мене голого під руки. Все тіло пронизував гострий біль, паморочилась голова, до горла підкочувалась нудота. Очевидно, у мене був струс мозку. В цю мить я ладен був кинутися на колючий дріт і померти, та чомусь механічно переставляв ноги і йшов разом з усіма.

Групу привели на склад, де видали смугасту тюремну форму, яку до нас уже носили, либонь, чи не десятки в'язнів — така вона була заношена й перетліла. На ноги видали дерев'яні гольцшуги, що заміняли в таборі взуття. Одяг, в якому ми приїхали, забрали на предмет дезинфекції та перевірки, — а раптом хтось зашив у ньому золото.

Комірник, котрий видавав форму, попередив: у таборі можна втратити голову, але шапку — ні в якому разі, бо за це вбивають на місці. А там тієї шапки — її називали «мютцен» — неоковирно зшитий чепчик із смугастої мішковини.

Ми вже одягнені стояли в строю, як із канцелярії прибіг захеканий есесівець. Він вигукнув мій номер, а коли я вийшов, кулаком збив мене з ніг і кілька разів копнув чоботом. Виявляється, мені треба було одержати не звичайну форму, а форму штрафника з нашитими спереду і ззаду червоними кругами-мішенями.

Після того як мене переодягли, нам видали білі стрічки з написаними на них чорною тушшю номерами, а заодно нитки й голки, наказавши пришити ці стрічки на куртки і штани. Своїми покаліченими пальцями я не міг втримати голки в руках і чекав уже нової розправи, та, спасибі товаришам, пришили кляті номери, і я вчасно став у стрій.

Нас погнали до карантинного блоку номер 2-А і там передали блоковому. Відтепер ми стали «повноправними» в'язнями табору, в якому безслідно зникали сотні тисяч людей. Я ж став не просто гефтлінгом Освенциму, а живою мішенню. Для будь-якого Освенцімського в'язня шлях до крематорію був дуже близький, та для мене він скоротився у стократ. Моя куртка з нашитими на ній червоними кругами штрафника уся була в плямах від крові і в дірках від куль. Не знаю, скільки чоловік одягали її до мене і де їхній попіл…

Мене знову охопив відчай. Я вже думав не про