Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

в умовах молодої країни допомогло задовольняти елементарні життєві потреби. Побоювання професора, що задля добра науки нам доведеться відмовитися від холостякування, виявилися даремними. Кафедра працювала цілком нормально, хоча додаткові обов’язки, які для нормальної її роботи нам довелося взяти на себе, добряче висотували сили.

Професор ознайомив мене зі своїм проектом запрограмувати в комп’ютері всі закляття. чаклування, чорнокнижні замовляння, інкантації та шаманські чари, які створило людство. Я не бачив у цьому ніякого сенсу, та Доньда був непохитний. Усю цю силу даних міг помістити лише найновіший люменічний комп’ютер ІБМ, який коштував одинадцять мільйонів доларів.

Я не вірив, що ми одержимо такий величезний кредит, тим більше, що міністр фінансів відмовив асигнувати інститутові сварнетики сорок три долари на придбання туалетного паперу, але професор вірив у свою зірку. В подробиці тої кампанії він мене не втаємничував, та я й так бачив, як він крутився та старався. Церемоніальне витатуювавшись, у нараменній пов’язці з мавп’ячої шкіри (візитна одежа в найвибраніших колах Луміли), вечорами він ішов невідомо куди, виписував з Європи якісь таємничі пакунки (при падінні з одного пакунка пролунав марш Мендельсона), нишпорив по антикварних куховарських книгах, вишукуючи рецепти, виносив з лабораторії скляні радіатори дистиляторів. вирізував жіночі фотографії з «Плейбоя» та «Уї», оправляв якісь картини, яких нікому не показував. Доручив, нарешті, директору урядової лікарні докторові Альфвену пустити собі кров. і я сам бачив, як професор обгортав пляшечку фольгою. По тому Доньда раптом змив з обличчя мазі та фарби, спалив рештки «Плейбоїв» і чотири дні флегматичне пихкав люлькою на веранді. А на п’ятий день нам подзвонив Уабамоту, директор департаменту інвестицій. Наказ на купівлю комп’ютера був підписаний. Я не хотів вірити своїм вухам. У відповідь на мої запитання професор тільки блідо посміхався.

Програмування магії тривало два роки з гаком. Були в нас труднощі як по суті справи, так і побічні. Був, наприклад, клопіт з перекладом заклять індіанців. записаних вузликовими письменами «кіпу», а також зі сніжно-льодяними закляттями курильських та ескімоських племен. Два програмісти захворіли від перевтоми, викликаної позанауковими справами (вважаю, що таки позанауковими, бо груповий секс досяг піку моди), але пішли чутки, що це справа рук шаманського підпілля, занепокоєного гегемонією Доньди на ниві віковічних чарівницьких таїнств. На додачу група прогресивної молоді в знак протесту підклала під інститут бомбу. На щастя, вибухом рознесло лише клозети в одному крилі будинку, їх так і не відремонтували, бо порожні кокоси, які, за ідеєю якогось сміливого раціоналізатора, мали правити за поплавки еврік, весь час тонули. Я умовляв професора вжити свій великий вплив, щоб встановити нові деталі, та він відповів, що тільки велика мета виправдовує клопітливі засоби.

Мешканці нашого кварталу кілька разів влаштовували антидоньдівські демонстрації. Вони, видно, боялися, що комп’ютер викличе лавину чарів на університет, а тим самим і на них, бо чари можуть виявитися невлучними. Тоді професор наказав оточити будинок високим парканом, на якому власноручно намалював тотемні знаки для захисту від пристріту. Огорожа коштувала, як пам’ятаю, чотири бочки самогону.

Поступово ми нагромадили в пам’яті комп’ютера чотириста дев’яносто мільярдів магічних бітів, що в сварнетичному перерахунку становило двадцять терагігамагем. Виконуючи вісімнадцять мільйонів операцій за секунду, машина працювала три місяці без перерви. Присутній при пуску представник «Інтернейшнл бізнес машінз» інженер Джефріз вважав Доньду і всіх нас не сповна розуму. Одне тільки те, що Доньда поставив блоки пам’яті на суперчутливі терези, виписані в Швейцарії, спровокувало Джефріза на вульгарні жартики за спиною професора.

Програмісти ходили темніші ночі, бо після стількох місяців роботи комп’ютер не зачарував ані мурашки. А Доньда жив у безнастанній напрузі, не відповідав на питання, зате кожного дня ходив перевіряти вигляд графіка ваги блоків на рулонній стрічці паперу. Перо, ясна річ. креслило пряму лінію. Вона свідчила, що комп’ютер не важчає — втім, з якого дива йому важчати? Наприкінці останнього місяця професор почав впадати в депресію, тепер він уже по три-чотири рази на день ходив до лабораторії, не відповідав на телефонні дзвінки і не читав нагромадженої кореспонденції. Аж дванадцятого вересня, коли я саме зібрався лягати спати, в мою кімнату вбіг блідий і схвильований професор.

— Збулося! — крикнув він з порога. — Тепер це вже певна річ. Поза всяким сумнівом!

Признаюся, тоді я злякався, чи не з’їхав він часом з глузду, надто дивно усміхався професор.

— Збулося! — вигукнув він ще кілька разів.

— Що збулося? — спитав я нарешті. Напівпритомне, наче тільки що прокинувшись, професор глянув на мене.

— Правда, ти ж нічого не знаєш. Вага зросла на одну соту грама. Ці кляті терези такі малочутливі! Коли б я мав кращі, то знав би місяць тому, а може, й раніше!

— Хто набрав ваги?

— Не хто, а що. Комп’ютер. Його пам’ять. Адже знаєш, що матерія й енергія мають масу. Так от, інформація — не матерія і не енергія, хоч вона й існує. Тому вона повинна мати масу. Це мені спало на думку, коли я формулював закон Доньди. Але чим пояснити, що безмежна кількість інформації може діяти безпосередньо, без допомоги будь-яких пристроїв? Це означає, що сила інформації проявляється безпосередньо. Я про це здогадувався, але не знав формули еквівалентності. Чого так дивишся? Я хотів з’ясувати, скільки важить інформація. Отож, мені довелося запровадити весь цей проект. Довелося. Тепер я вже знаю. Машина поважчала на одну соту грама, стільки важить введена інформація. Розумієш?

— Професоре, — промимрив я, — як же тоді… а ті всі чари, оті магії, молитви, заклинання… одиниці СГС… Сатана на Грам і Секунду… Я замовк, здалося мені, що професор плаче. Він затрясся, але це був беззвучний сміх. Витер сльози з повік.

— А що я мав робити? — відповів він, заспокоївшись. — Зрозумій: інформація має масу. Всяка. Будь-яка. Зміст не має найменшого значення. Атоми теж усі однакові — чи в камені, чи в моїй голові. Інформація має вагу, але ця вага мізерна. Відомості цілої енциклопедії важать біля міліграма. Тому я мусив мати такий комп’ютер. Але поміркуй, хто б мені його дав? Комп’ютер за одинадцять мільйонів на півроку, щоб набивати його першими-ліпшими дурницями, нонсенсом, половою? Чим-небудь!

Я не міг іще охолонути від несподіванки.

— Ну… — невпевнено відповів я, — якби ми працювали в солідному науковому центрі, в Інституті