Читати книгу - "Льодовик"

Але вона мені накинула удвічі більше, щоб я привіз її назад, — виправдовувався той старий пацюк через опущене скло. — Якщо… то можеш взяти свою сотню…

— Вали звідси, — кинув я йому доброзичливо.

Якщо вже старому пощастило сьогодні, то нехай втішиться.

— Ну що, заспокоїлись? — подав голос Міха. — Давай, поїхали.

— Я з ним не поїду, — тупнула ніжкою Ганька. — Або я, або він!..

Міха у своєму стані не був готовий до такого повороту і, здається, навіть не зовсім розумів, про що йдеться.

— То ми їдемо чи ні? — язик у нього заплітався.

— Я не їду. Я з ним не хочу. — Я думав, що Ганька просто кокетує, аби Міха її довше попросив, бо на нас уже давно всі озиралися. — Поки цей бовдур не вибачиться! — раптом заявила вона й знову замахнулася на мене сумочкою. — Ти бовдур, Коломбо!

— То ми їдемо? — тягнув своєї Міха, топчучись біля огорожі.

— Міха, зачекай трохи, — сказав я йому, але не був упевнений, чи він почув.

— Ти хочеш, щоб я вибачився? — звернувся я до Ганьки.

— Так.

— Сідай! — Я відкрив перед нею задні дверцята авто.

Все це вже дістало мене по саму зав'язку.

— Я нікуди не сяду і нікуди з тобою не поїду…

— Поїхали, я вибачусь! — Ганька ще пробувала впиратися, але я вже вдруге за вечір запихав її до машини.

«Головне, щоб вони там були, щоб тільки були!» — бубонів я собі під ніс, поки ми скочувалися вниз до Хрещатика.

— Куди ти мене везеш? Ідіот! — не вгавала Ганька.

— Вибачатися, куди ж іще…

За хвилину ми були вже біля Бессарабки, і, на моє щастя, машин на Хрещатику в той момент було не густо, тож, на порушення всіх правил, зумів перелетіти на протилежний бік, а тут я герой.

У світлі ліхтарів я їх уже раніше запримітив, ці великі сміттєві контейнери біля базару. А далі не панькався. Пригальмувавши біля баків, витяг із заднього сидіння Ганьку, вона ще встигла два–три рази верескнути, поки ніс її, переваливши через плече. А потім різко відкрив один із контейнерів, що, як я й розраховував, виявився напівпорожнім, і зі словами: «Вибач, Ганнусю!» — струсив її з плеча у його відкриту пащу й закрив кришку. Потім застрибнув у «Хаммер» і так само різко взяв із місця.

На Хрещатику в потоці машин знову з'явився просвіт, і я ще раз проскочив назад, до театру. Мені рідко так щастило, як того вечора. Але там, де я залишив Міху, його вже не було, зате на самих сходах зібрався невеликий натовп, повсюди на тротуарі було наляпано чимось білим, а коли я нарешті вискочив із–за керма, то навіть устиг почути вигуки півнячими голосами: «Ганьба колаборанту Горбенку! Ганьба колаборанту!», — що віддалялися у напрямку підземного переходу.

— Ох ви ж гади! — Я одразу зрозумів, що це мої знайомі з «Молодої сили» за час моєї відсутності таки встигли вчинити свій аттентат.

Ще я бачив, як звідкись із–за переходу прибігли двоє тих самих молодих поліцейських. А на сходах театру тим часом сидів Міха, весь у майонезі. Лише його пальто валялося біля огорожі. Там, де він його загубив… Чим уже тут зарадиш? Я чув, як один із поліцейських викликав по рації підмогу. Я залишив йому наші з Міхою візитки, а він запитав, чи не потрібна медична допомога.

Я підводив Міху, а він намагався стирати з обличчя і грудей згустки майонезу, однак насправді лише розмащував його.

— Поїхали додому, — сказав я.

— Пшов вон! — кинув він мені. — Де ти був і де Аня?.. — Звичайно, у той момент він виглядав звіром.

Я хотів було відповісти вже заготовленою фразою, що, мовляв, возив її вибачатися, однак вирішив, що зараз це зайве. Потім я ще хотів, уже вкотре за вечір, накинути на Міху пальто, але він відіпхнув його. Виглядало на те, що ця майонезова атака його дещо протверезила.

— Он воно як повернулося, — начеб до самого себе сказав Міха. Трохи подумав і додав: — Ну гаразд, а тепер вшивайся — І поки я роздумував, він сам вийшов із машини і пішов геть.

— Стій, ти куди? — гукнув я навздогін, але він навіть не оглянувся.

Я бачив, як він нетвердою ходою рушив до стоянки таксі, і я його не зупиняв.

— Ну, на таксі, то й на таксі, — вирішив я, бо таке вже й раніше траплялося, коли він впадав у нерви.

Я подумав, що другої майонезової атаки за вечір уже не буде, а обом нам прийти до тями буде легше наодинці. Мені здавалося, що я добре знаю Міху і що саме так і буде: він ще трохи подується, проте до завтра відійде.

Але наступного дня мене звільнили. Зранку до мене постукала Валюша і сказала, щоб я віддав другі ключі від машини і до кінця дня виїхав з оселі. Мовляв, наказ уже підписано.

— Який наказ? — не міг я второпати спросоння, але потім таки дійшло.

— Про твоє звільнення, — не без награного співчуття повторила вона.

— Ну, підписано, то й підписано, — відповів я, хоча Валюша, вочевидь, чекала від мене якоїсь більш бурхливої реакції.

— Мені жаль, — сказала вона, її обличчя аж світилося від зловтіхи.

У голові крутилося щось на кшталт: «Тепер ви заживете…» — але не хотілося псувати їй свята.

— Мені також, — буркнув я у відповідь.

Можливо, принести мені це повідомлення було для дівчини однією з найприємніших